Туманне місто

Бармен налив мені келишок того, що, за моїм припущенням, мало бути бренді, й мовчки віді­йшов. Я запалив сигарету й чекав, доки згаснуть вогні. Коли запала справжня пітьма, складки шарлатної завіси плавно відслонили сцену. Фігу­ра ангела-нищителя спускалася повільно на ­сріблистих мотузах на сцену, б’ючи чорними крилами в подувах блакитної пари.

Коли я в потязі до Барселони розкрив конверт із грошима та вказівками й почав читати машинописні сторінки, то вже знав, що цього разу не буде світлини клієнта. У цьому не було потреби. У ту ніч, коли ми із Санабрією покидали Барселону, мій учитель, своїми руками зупиняючи кров, що юшила в мене з грудей, пильно подивився мені в очі й посміхнувся.

— Я був винен тобі одне і ось повертаю. Тепер ми квити. Одного дня хтось прийде по мене. Кар’єра в цій сфері не робиться інакше, щоби хтось нарешті не зайняв крісло клієнта. Такий закон. Та коли надійде моя година, а вона недалеко, то мені хотілось би, щоб це був ти.

Інформація від міністерства, як завжди, прочитувалася між рядків. Санабрія повернувся до Барселони три місяці тому. Його розрив з мережею почався ще раніше, коли він залишив невиконаними декілька угод, посилаючись на те, що він — людина принципів у епоху, якій цього бракує. Першою помилкою міністерства була спроба ліквідувати його. Друга — фатальна — то була погана спроба. Від першого різуна, якого вони послали по нього, повернулася лише, поштою, права рука. Такій людині, як Санабрія, можна заподіяти смерть, але їй не можна ніколи завдавати образ. За кілька днів після його приїзду до Барселони агенти міністерської мережі почали гинути один за одним. Санабрія працював уночі й відсвіжив свою майстерність писання коротким лезом. За два тижні він подесяткував базову структуру секретної поліції в Барселоні. За три тижні почав збирати свій врожай серед найбільш знаних представників найзаможніших кіл режиму. Поки не почалася паніка, Мадрид вирішив послати одного зі своїх впливових людей на переговори із Санабрією. Представник міністерства покоївся тепер на мармуровій плиті в морзі П’ятого Району з іще одною усмішкою, утвореною ножем на горлі, подібною до тої, що закруглила життя ­генерал-лейтенанта Мануеля Хіменеса Сальгадо, осяйної зірки військового уряду Барселони, якому віщували блискучу кар’єру в столичних міністерствах. Отоді й покликали мене. Інформація в конверті описувала ситуації як «глибинну кризу». Санабрія, у термінології міністерства, вирішив діяти на власний розсуд і зв’язався з барселонським злочинним світом для вчинення такої собі особистої помсти над чільними урядовцями військового режиму. Ця підступна діяльність, ішлося далі в інформації, мала бути «припинена раз і назавжди за будь-яку ціну».

— Я чекав на тебе раніше, — прошепотів із сутінків голос мого наставника. Навіть у такі роки старий убивця був спроможний пересуватися в темряві з котячою вправністю своїх найкращих часів. Він посміхнувся мені.

— Ти маєш гарний вигляд, — сказав я.

Санабрія стенув плечима й указав у бік сцени, де саркофаг із лакованої деревини розкривався, наче квітка, оприявнюючи зірку вистави механічних ляльок — мадам Ізабель з її «Танцем опівнічного ангела». Рухи ляльки з людським виразом обличчя гіпнотизували. Ізабель, на світлистих мотузках, танцювала, літаючи над сценою, у такт нотам піаніста.

— Я завжди приходжу сюди по ночах, щоб побачити її, — прошепотів Санабрія.

— Вони не дозволять, аби це тривало, Роберто. Якщо не я, будуть інші.

— Та я це знаю. Я радію, що це будеш ти.

Ми спостерігали за танцем ляльки протягом кількох секунд, заполонені дивною красою її рухів.

— Хто рухає нитками? — запитав я.

Санабрія лише посміхнувся мені.

Ми залишили Театр тіней перед самим світанком. Рушили вниз по Рамблас до порту — цвинтаря щогл у тумані. Санабрія хотів востаннє побачити море, хоч би то й були лише чорні води, що дихали смородом, облизуючи сходинки причалу. Коли бурштинова смужка прорізалась на виднокраї, Санабрія кивнув, і ми попрямували до його кімнати, однієї з третьорозрядних мебльованих, яку він винаймав біля воріт Святої Матрони. Санабрія ніде не почувався певніше, ніж серед повій. Кімната була просто вологою й темною коміркою, без вікон, освітлена непевним мерехтінням лампочки без абажура. Затертий матрац був приставлений до стінки, і пара пляшок та брудних склянок доповнювала умеблювання.

— Одного дня прийдуть і по тебе, — сказав Санабрія.

Ми подивились один на одного мовчки, коли ж не стало вже потреби казати щось іще, я обійняв його. Від нього пахло старістю й утомою.

— Передай прощальне вітання Канделі.

Я зачинив двері й пішов геть по вузькому коридору з облупленими й вологими пліснявими стінами. За кілька секунд у коридорі розлігся постріл. Я почув, як тіло впало на підлогу, і поквапився вниз сходами. Якась стара повія зі сльозами на очах дивилася на мене з дверей, відчи­нених на сходовий майданчик поверхом нижче.