Туманне місто

Я погасив світло в купе й занурився у без­сонну ніч, аж доки зоря скривавила шарлатом небокрай і вдалині вималювався обрис Монжуїку[19]. Три роки тому я поклявся собі ніколи не повертатися до Барселони. Утік із міста з отруєною душею. Нас оточила хаща химерних фабрик, огорнутих сірчаним туманом, і невдовзі тунель, пропахлий кіптявою і прокляттям, проковтнув потяг. Я розкрив валізку й почав набивати магазин револьвера патронами, які мене навчив використовувати Санабрія в ті роки, коли я був його учнем на вулицях Китайського кварталу. Кулі дев’ятиміліметрового калібру з порожнистим носиком, що розкривався щелепами з розпеченого металу при поцілянні й висвердлював на вильоті рану завбільшки з кулак. Коли я зійшов із потяга й опинився перед металевим собором Французького вокзалу, на мене війнув холодний і вологий вітер. А я забув, що місто ще смердить порохом. Попрямував у бік Лаєтанського шляху, затулений завісою зі снігу й пилу, що висіла у водянистій сутіні світанку. Трамваї прокреслювали стежки по білому покривалу, а люди, сірі й без облич, блукали під миготливими ліхтарями, які оббризкували вули­ці фіолетовим віддихом свого світла. Перейшовши через Палацову площу, я заглибився у мережу завулків, що оточували базиліку Святої Марії Морської. Значна частина руїн після повітряних бомбардувань так і стояла занедбаною. Нутрощі будівель, випотрошених бомбами — порожніх віталень, спалень, туалетів, вид­них тепер усім, — височіли поруч із величезними купами уламків, що правили за прихисток вугіль­ним спекулянтам та обірваним типам із поглядом, завжди утупленим у землю.

Дійшовши до початку вулиці Платерія, я пристав, розглядаючи остов будинку, де виріс. Залишився тільки фасад, обпалений вогнем, та прилеглі мури. Виднілися також шрами від запалювальних бомб, що просвердлили поверхи, жбухнувши вогненний торнадо у прольоти сходів та слухове вікно. Я підійшов до під’їзду й пригадав ім’я першої дівчини, яку поцілував на його порозі одного літнього вечора 1913 року. Її звали Мерче, і жила вона на четвертому поверсі, двері ліворуч, зі сліпою матір’ю, якій я ніколи не подобався. Вона так і не вийшла заміж. Пізніше мені розповіли, що під час одного з бомбардувань бачили, як її викинуло з балкона — роздягнену, охоп­лену полум’ям, у зливі тисяч уламків розпеченого скла. Звук кроків за моєю спиною повернув мене в теперішнє. Я обернувся й побачив постать попелястого кольору, що здалася мені копією кур’єра в темних окулярах. Я вже ледве міг розрізняти таких між собою. Погляд і подих у них відгонили тим самим падлом.

— Документи покажи, — процідив він з переможним виглядом.

Я помітив, як по нас черкнуло кілька поглядів, і змарнілі фігури наддали ходу. Я придивився до агента секретної поліції. Трохи за сорок на вигляд, сімдесят кілограмів ваги й ледь зсутулений. З-під чорного шарфа виднілося кілька сантиметрів горла. Черкнути коротким лезом — і менш як за секунду трахея та яремна вена перетнуті, він, і звуку не видавши, валиться на землю, і крізь його пальці на брудне сніжне покривало під ногами витікає життя. Чоловіки, як оцей, мають сім’ї, а я маю справи. Я натяг на обличчя посмішку й дістав документ із міністерською печаткою. Зухвальство як вітром здуло, і він тремтячими руками повернув мені посвідку.

— Прошу мені вибачити, пане. Я не знав…

— Іди собі.

Агент закивав і притьмом зник за першим-таки рогом. Дзвони Святої Марії калатали в мене за спиною, коли я під снігопадом знов рушив до вулиці Фернандо, аби перетворитися на одно­го із сірих перехожих у сірій людській повені, що почала затоплювати вулиці того зимового ранку. Один такий був метрів за двадцять позаду, йшов назирці за мною від Французь­кого вокзалу, певно, переконаний, що я не помітив його присутності. Я відірвався й загубився у тій зручній попелястій анонімності, в якій убивці — професіонали чи просто любителі — йшли, одягнуті бухгалтерами або стажерами, а потім перейшов через бульвар Рамблас до готелю «Схід». Адміністратор одразу мене впізнав і начепив на обличчя посмішку. Крізь прочинені скляні двері ресторану вилущувалися звуки розстроєного піаніно.

— Пан бажає собі номер 406?

— Якщо він вільний.

Я заповнив реєстраційну картку, а адміністратор тим часом підкликав посильного, щоб він узяв мою валізу й супроводив мене до номера.

— Я знаю дорогу, дякую.

Один позирк адміністратора — і посильний позадкував.

— Коли є щось, аби зробити панове перебування в Барселоні приємнішим, тільки натякніть.

— Що зазвичай, — відказав я.

— Так, пане. Будьте певні.

Я вже йшов до ліфта, коли раптом спинився. Адміністратор далі сидів за стійкою зі скам’я­нілою посмішкою.

— Чи зупинився в готелі пан Санабрія?

Він тільки очима кліпнув, та мені й цього було достатньо.

— Від певного часу ми вже не тішимося відвідинами пана Санабрії.