Туманне місто

Ескруч не мав ані друзів, ані довірених осіб. Жив на вершині собору в товаристві лише Кандели, сліпої служниці, про яку злі язики патякали, що вона напіввідьма й бродить по вулицях Старого Міста, спокушаючи солодощами бідняцьких дітей, яких опісля більш не бачили. Єдиною відомою прив’язаністю адвоката, окрім служниці з її потаємними штуками, були шахи. Що Різдва, на Святий Вечір, адвокат Ескруч запрошував відві­дати свій аттик під шпилем якого-небудь барселонця. Він частував його вишуканою вечерею, присмаченою неймовірним вином. Опівночі, коли соборні дзвони весело благовістили, Ескруч наливав два келихи полинівки й викликав гостя на шаховий двобій. Якщо змагальник візьме гору, адвокат зобов’язувався відступити йому всі статки й маєтки. Але якщо програє, то гість мав підписати угоду, відповідно до якої адвокат ставав єдиним власником і роз­порядником його безсмертної душі. Щоразу на Святий Вечір.

У чорній кареті адвоката Кандела об’їжджала барселонські вулиці в пошуках гравця. Жебраки чи банкіри, вбивці чи поети — було байдуже. Партія тривала до світанку першого дня Різдва. Коли криваве сонце вимальовувалося рано-вранці над засніженими дахами Готичного Кварталу, супротивник незмінно розумів, що виклик програно. Він виходив на морозяні вулиці з чим прийшов, а адвокат брав флакон зі смарагдового кришталю й позначав на ньому ім’я невдахи, щоб потім помістити його до скляної шафи, де вже стояли десятки таких флаконів.

Оповідають, ніби того Різдва, що стало останнім у його довгому житті, адвокат Ескруч знов послав білооку й чорнороту Канделу вештатися вулицями в пошуках нової жертви. Заметіль сія­ла сніг над Барселоною, над її понікельованими ожеледдю карнизами й верандами. Зграї кажанів ширяли поміж дзвіницями собору, і місяць із розпеченої міді заливав світлом провулки. Чорні жеребці, що тягли карету, стали як укопані на в’їзді до Єпископської вулиці, їхній переляканий віддих брався памороззю в повітрі. З темряви виринула постать; її довга фата зливалася з білиз­ною снігу, а в руці вона мала букет троянд. Канделу оп’янив їхній пах, і вона запросила жінку сісти в карету. Захотіла спізнати на доторк її лице, але намацала лише кригу та губи, вологі від жовчі. Кандела відвела її до кімнати під шпилем, з якої тоді було видно руїни старовинного кладовища, що поряд із вулицею Авіньйон.

Оповідають, що коли адвокат Ескруч побачив її, то онімів, а тоді наказав Канделі вийти. Запрошена того останнього Святвечора відкинула вуаль, і адвокатові Ескручу, зістареному душею та з погаслим від гіркоти поглядом, здалося, ніби він упізнав обличчя втраченої дружини. Воно сяяло порцеляною й карміном, і коли Ескруч запитав у жінки ім’я, вона обмежилася посмішкою. За мить почулися опівнічні дзвони, і партія розпочалася. Казали пізніше, ніби адвокат був уже втомлений, ніби дав себе перемогти й ніби це Кандела, божевільна від ревнощів, запалила вогонь, що знищив шпиль, над яким по пурпуровому небу Барселони сяйнули світанкові промені. Якісь дітлахи, що зібралися довкола вогнища на площі Святого Хайме, клялися, начебто незадовго перед тим, як у вікнах аттика з’явилися язики полум’я, вони побачили, що адвокат Ескруч вийшов на балюстраду, увінчану алебастровими ангелами, і відкрив смарагдові флакони, випустивши на вітер пір’їни пари, що пролилися сльозами над терасами всієї Барселони. Вогняні змії поповзли, в’ючись, до вершечка шпиля, і тоді востаннє промайнув силует адвоката Ескруча, який, обійнявши вогненну наречену, стрибнув у прірву; їхні тіла розлетілися попелом по вітрі, перш ніж устигли розбитися об брущатку. Шпиль обвалився на зорі, немов тьмяний скелет, склавшись удвоє.

А кінець легенди такий, що за якихось кілька днів після падіння шпиля змова мовчання й забуття назавжди стерла ім’я адвоката Ескруча з літопису міста. Поети й люди духовні запевняють, що навіть сьогодні, якщо хтось спрямує очі в небо на Святвечір, то зможе споглядати примарний силует, огорнений полум’ям на тлі опівнічного неба, і побачить адвоката Ескруча, засліпленого сльозами й розкаянням, який випускає вміст першого зі смарагдових флаконів — того, на якому написано його ім’я. Але не бракує й таких, хто стверджує, що того проклятого світанку чимало людей прибігло на руїни шпиля, аби забрати собі димучий уламок, і що й досі чувати, як рештки карети Кандели торохтять по тьмавому Старому Місту, завжди вночі, у пошуках нового кандидата.

Алісія на світанку