Туманне місто

— Амінь, — підсумував він.

Сервантес підвівся й, віддавши уклін, зібрався піти.

— Приємне товариство, шановний арканджело[16], але за наявних обставин я віддам перевагу компанії блискавок і грому й насолоді від спокою грози.

Кореллі зітхнув.

— Вислухайте спочатку мою пропозицію.

Сервантес поволі рушив до виходу. Двері собору попереду почали повільно зачинятися.

— Цей трюк я вже бачив.

Кореллі чекав на нього біля порога, огорнутий сутінками. Яскріли лише його очі, відбиваючи полиск свічок.

— Одного разу ви втратили те, що любили найбільше — чи гадали, що любите, — в обмін на можливість створити шедевр.

— Я ніколи не мав вибору. Ви збрехали.

— Вибір завжди був у ваших руках, друже мій. І ви це знаєте.

— Відчиніть двері.

— Двері відчинені. Ви можете вийти, коли забажаєте.

Сервантес простяг руку до масивних дверей і штовхнув їх. Вітер і дощ плюнули йому в лице. Він затримався на мить, перш ніж вийти, і голос Кореллі в темряві зашепотів йому на вухо:

— Мені вас бракувало, Сервантесе. Моя пропозиція проста: візьміться знов за перо і знов розгорніть сторінки, які ніколи не повинні були полишати. Поверніть до життя ваш безсмертний твір і завершіть мандри Дон Кіхота і його вірного зброєносця задля задоволення і втіхи цього бідного читача, якого ви позбавили вашого таланту та вигадливості.

— Історія завершена, ідальго похований, а мій голос виснажений.

— Зробіть це для мене, і я поверну вам товариство того, що ви найбільше любили.

Сервантес споглядав, як буря примарним верш­ником неслась понад містом до дверей собору.

— Ви обіцяєте?

— Клянусь. Перед моїм Отцем та Господом.

— І що за трюк буде цього разу?

— Цього разу не буде трюків. Цього разу взамін за красу вашого творіння я дам вам те, чого ви найбільше прагнете.

І тоді, не промовивши й слова, старий письменник рушив крізь бурю до своєї долі.

Барселона, 1616 рік

Тої останньої ночі під зорями Барселони старий Семпере й Андреас Кореллі проводжали жалобний кортеж вузькими міськими вулицями до приватного цвинтаря родини Семпере, де багато років тому троє друзів у цілковитій таємниці віддали землі останки Франчески ді Парми. Повіз просувався в тиші, освітлений смолоскипами, і люди поступалися дорогою. Вони пройшли лабіринтом провулків та площ, у кінці якого лежав маленький цвинтар, замкнений огорожею з гострого списоподібного пруття. Перед цвинтарними воротами повіз зупинився. Двоє вершників, що його супроводжували, спішилися і з поміччю кучера спустили труну, на якій не було жодного напису чи знаку. Семпере розчинив ворота цвинтаря і впустив їх. На знак Кореллі слуги відступили до воріт, залишивши Семпере самого з видавцем. Тоді біля огорожі почулися кроки й, обернувшись, Семпере впі­знав старого Санчо, що прибув попрощатися зі своїм другом. Кореллі кивнув, і сторожа пропус­тила його. Коли всі троє вишикувалися перед труною, Санчо уклякнув і поцілував віко.

— Я хотів би сказати кілька слів, — проше­потів він.

— Прошу, — мовив Кореллі.

— Нехай Господь огорне своєю безмежною милістю велику людину й найкращого друга. І якщо, дивлячись на зібране тут товариство, Господь дозволяє звичайним мирянам звершити цей погреб, то нехай шаноба й почесті друзів супроводять покійного в цій його останній подорожі до раю і нехай його безсмертна душа не зверне через підступи вигнаного ангела на сірчані розвогнені манівці, бо бачить небо, що коли б так сталося, то я сам озброюсь обладунками й списом і прибуду дати йому рятунок, хоч би які перепони й каверзи сторож Аду схотів поставити на моєму шляху.

Кореллі холодно дивився на нього. Санчо, хоч і мертвий від страху, витримав його погляд.

— Це все? — запитав Кореллі.

Санчо кивнув, стиснувши руки, аби приховати їх дрож. Семпере запитально підвів до Кореллі очі. Видавець підійшов до труни й, на подив і перестрах усіх, відкрив її.

Тіло Сервантеса покоїлося обряджене у францисканську сутану і з відкритим обличчям. Очі його були розплющені, а одна рука лежала на грудях. Кореллі підняв Сервантесову долоню і підклав під неї книжку, що приніс із собою.

— Друже мій, повертаю вам ці сторінки, величну останню частину найбільшої з усіх оповістей, які ви зволили написати для цього скромного читача, свідомого того, що люди ніколи не будуть гідними такої краси. Тому ми ховаємо її разом із вами, щоб ви понесли її на зустріч із душею, що протягом усіх цих літ чекала на вас і до якої ви, усвідомлюючи це чи ні, завжди прагнули повернутись. Отак і здійснюється ваше найбільше бажання, ваше призначення й ваша остаточна відплата.

По цих словах Кореллі запечатав труну.

— Тут покояться Франческа ді Парма, чиста душа, та Мігель де Сервантес, сяйво серед поетів, злидар серед людей і Князь Парнасу. Нехай спочинуть у мирі, серед книжок та слів, і вічний спокій їх нехай ніколи не буде порушений рештою смертних і не буде відомий їм. Нехай це місце буде таїною, загадкою, початок і кінець якої не дізнається ніхто. І нехай завжди живе в ньому дух найбільшого оповідача історій, що коли-небудь ходив по світу.