Туманне місто

Та якщо ми довіримося легенді й приймемо за чисту монету підказане фантазією та мрією[15], то можемо стверджувати, що в ті дні Сервантес проживав у невеличкій квартирі навпроти портового муру, з вікнами, відкритими світлу Середземного моря, неподалік від кімнати, де Франческа ді Парма переставилась у нього на руках, і можемо також твердити, що кожного дня він сідав там і працював над якимсь із творів, які мали здобути для нього таку славу, особ­ливо ж за межами королівства, де йому випало народитися. Оселя, де він зупинився, була власністю його старого друга Санчо, який тепер став успішним торговцем, маючи потомство з шести дітей та гостинну вдачу, що її не позбувся, попри щоденне спілкування з нахабним світом.

— І що ж ви тепер пишете, маестро? — питався Санчо щодня, коли бачив, як Сервантес виходив на вулицю. — Моя паніматка все ще сподівається від нашого улюбленого ідальго з Ламанчі нових відважних лицарських пригод…

Сервантес обмежувався усмішкою й ніколи не відповідав на це запитання. Іноді, надвечір, він прямував до друкарні на вулиці Святої Анни, поруч із церквою, якою й далі порядкували старий Антоні де Семпере з сином. Сервантесові подобалося проводити час поміж книжок та ще не переплетених сторінок, розмовляючи з другом-друкарем, але уникаючи згадки, яка й досі лишалася живою в пам’яті обох.

Якось пізно ввечері, коли вже настав час покинути майстерню до завтрашнього дня, Семпере відіслав сина в дім і зачинив двері. Друкар здавався схвильованим, і Сервантес розумів, що другові вже від кількох днів не йшла з голови якась думка.

— На днях тут з’явився один пан і питав про вас, — повів Семпере. — Сивоволосий, із очима…

— …як у вовка, — докинув Сервантес.

Семпере кивнув.

— Це ваші слова. Він сказав, що є вашим давнім другом і що був би радий побачитися з вами, якщо ви завітали до цього міста… Не можу вам сказати, чому, та, щойно він пішов, мене охопила велика туга, і я навіть подумав, що це, мабуть, той, про кого ви розповідали нам — мені й добряку Санчо — тої нещасливої ночі у винарні поблизу базиліки Святої Марії Морської. Зайве й казати, що в нього була невеличка фігурка ангела на вилозі.

— Я гадав, що ви вже забули про ту історію, Семпере.

— Я не забуваю того, що друкую.

— Сподіваюся, вам не спало на думку зберегти примірник.

Семпере ніяково посміхнувся у відповідь. Сервантес зітхнув.

— І що ж Кореллі запропонував за ваш примірник?

— Достатньо, щоб піти на спочинок, відступити мою справу синам Себастьяна де Кормельяса й таким чином гарно все влаштувати.

— І ви йому продали його?

Замість відповіді, Семпере розвернувся, пішов у куток майстерні, де опустився на коліна й, піднявши одну з дощок підлоги, дістав обгорнутий тканиною предмет і поклав на стіл перед Сервантесом.

Письменник кілька секунд роздивлявся згорток і, коли Семпере кивнув, розмотав тканину й дістав єдиний збережений примірник «Поета у Пеклі».

— Чи я можу забрати його?

— Він ваш, — відказав Семпере. — На підставі авторства й одержання оплати за видання.

Сервантес розгорнув книжку й пробіг очима перші рядки.

— Поет — це єдине створіння, у кого з роками покращується зір, — сказав тоді.

— Підете на зустріч із ним?

Сервантес посміхнувся.

— Хіба в мене є вибір?

Кілька днів по тому Сервантес уранці, як зазвичай, вийшов на довгу прогулянку містом, хоча Санчо попередив його, що рибалки передбачали бурю на морі. Опівдні дощ линув з усією силою, а небо вкрилося чорними хмарами, які здригалися, коли спалахували блискавки й гуркотів грім, аж мури стугоніли, й здавалося, що від міста не лишиться каменя на камені. Ховаючись від грози, Сервантес зайшов до собору. Храм був порожній, і письменник сів на лаву біля бокової каплиці, залитої сяйвом сотень свічок, що розсівали довколишні сутінки. Він не здивувався, коли виявив, що поруч сидить Андреас Кореллі, дивлячись невідривно на розп’яття над олтарем.

— Роки не владні над вашою милістю, — за­уважив Сервантес.

— І над вашим талантом, дорогий друже.

— Але, певно, таки владні над моєю пам’яттю, бо я, здається, забув про ту мить, коли ви і я були друзями.

Кореллі стенув плечима.

— Ось Він перед вами, розіп’ятий заради спокути людських гріхів, без ненависті в серці, а ви не здатні пробачити цьому бідоласі… — Сервантес суворо подивився на нього. — Тільки не кажіть мені зараз, що вам дошкуляє блюзнірство.

— Блюзнірство дошкуляє лиш тому, хто його проказує, знущаючись із інших.

— Я не маю на меті знущатися з вас, друже Сервантесе.

— А що ж ви маєте на меті, сіньйоре Кореллі?

— Попросити у вас пробачення?

Запала довга мовчанка.

— Пробачення просять не словами.

— Я знаю. І я пропоную вам не слова.

— Гадаю, ви не засмутитесь тим, що від по­чутого з ваших уст терміна «пропозиція» мій запал згасає.

— Чому ви хочете допекти мені?

— Либонь, ваша світлість втратила глузд, прочитавши забагато требників і повіривши, що ваша милість скаче по цьому падолу темряви, аби направити кривду, яку зоставив тут нам усім наш спаситель, покинувши корабель плисти за течією.

Кореллі перехрестився й посміхнувся, показавши свої гострі собачі зуби.