Туманне місто

Коли вони перейшли Піренеї через перевал, що вів до Іберійського півострова неподалік від середземноморського узбережжя, й попрямували до Барселони, у Сервантеса вже нагромадилося сто сторінок рукопису, який він створював по ночах, спостерігаючи, як вона спить, охоплена неспокійним сном. Він відчував, що слова, образи, пахощі, якими повнилося його письмо, були тепер єдиною можливістю підтримати в ній життя. Щоночі, коли Франческа віддавалася його обіймам, а потім сну, Сер­вантес гарячково намагався відтворити на папері її душу через тисячу й одну фантазію. Коли за декілька днів його кінь упав замертво поблизу барсе­лонських мурів, створена ним драма вже була закінчена, й у Франчески, здавалося, знов забився пульс і заіскрився погляд. Знов їдучи, він снив наяву, що у цьому приморському місті знайде притулок і надію, що якась дружня душа допоможе знайти того, хто надрукує рукопис, і що допіру, коли люди прочитають його історію і поринуть у створений ним усесвіт образів і віршів, Франческа, виписана чорнилом на папері, й дівчина, яка щоночі агонізує у його руках, зіллються в одну, що повернеться у світ, у якому прокляття й злидні можуть бути подолані силою слова і в якому Бог, хоч би де він ховався, дозволить йому далі жити біля неї.

Уривок із «Таємних літописів Міста проклятих» Іґнатіуса Б. Самсона. Акціонерне товариство Видавництво Баррідо і Ескобільяса, Барселона, 1924

Барселона, 1569 рік

Поховали Франческу ді Парму два дні по тому під сяйвом призахідного неба, що поволі зіслизало в море, поймаючи світлом вітрила кораблів, заякорених у гавані порту. Дівчина пустилася духу вночі на руках у Сервантеса, у кімнаті, яку вони займали на останньому поверсі старої будівлі на вулиці Широкій. Видавець Антоні де Семпере й Санчо були поряд у ту мить, коли вона востаннє розплющила очі й, усміхнувшись йому, прошепотіла: «Звільни мене».

Перед тим увечері Семпере завершив друкувати другий варіант «Поета у Пеклі» — драматичної поеми на три дії, твору пана Мігеля де Сервантеса Сааведри, і приніс один примірник, щоб показати авторові, в якого не було сил прочитати навіть своє ім’я на обкладинці. Видавець, чия родина посідала невеличку ділянку поблизу старовинних воріт Святої Матрони, поряд із вулицею Тридцяти Ключів, запропонував йому поховати дівчину на тому скромному кладовищі, де в найлютіші часи Інквізиції родина Семпере врятувала від вогнища книжки, сховавши їх у трунах, утворивши в такий спосіб щось на кшталт цвинтаря й заразом святилища книжок. Безмежно вдячний Сервантес погодився.

Наступного дня, вдруге й востаннє віддавши вогню свого «Поета у Пеклі» на піщаному морському березі, де одного дня бакаляр Сансон Карраско мав перемогти премудрого ідальго Алонсо Кіхано, Сервантес покинув місто й рушив далі, цього разу, так, зі спогадом та світлом Франчески в душі.

Барселона, 1610 рік

Мали минути чотири десятиліття, перш ніж ­Мігель де Сервантес знов повернувся до міста, де поховав свою наївність. Повінь нещасть, невдач і страждань пронеслася руслом його життя. Йому не дано було скуштувати й наймізернішої дещиці солодощів визнання аж майже до старості. І тоді як його обожнюваний сучасник, драматург і шукач пригод Лопе де Вега пожинав плоди слави, статків і визнання від самої юності, Сервантесові не дано було здобути лаврів, аж доки вже було запізно, бо оплески цінні, лише коли лунають своєчасно. А коли то вже зів’ялий запізнілий цвіт, то це просто кривда й приниження.

Десь на 1610 рік Сервантеса можна було вважа­ти знаним літератором, хоча й напрочуд скромно оплачуваним, адже мерзенний метал уникав його протягом усього життя й, здавалося, не збирався змінити такої поведінки наприкінці його існування. Йдеться чи ні про іронію долі, але дослідники кажуть, що Сервантес почувався щасливим протягом тих трьох місяців 1610 року, проведених у Барселоні, та не бракує і тих, хто сумнівається, чи й справді нога його ступила бодай раз на вулиці цього міста, і тих, хто подер би на собі одіж, почувши навіть натяк на те, що бодай якась подія, розказана в цій скромній апокрифічній оповідці про кохання, мала місце хоч колись чи десь, куди не може сягнути виснажена уява якогось бездушного письмака.