Туманне місто

Роками пізніше, вже на смертному ложі, старий Семпере розкаже, що в ту мить йому зда­лося, що Андреас Кореллі пролив сльозу, яка, впавши на могилу Сервантеса, перетворилася на камінь. Він усвідомив тоді, що на тій брилі почне зводитися святилище, цвинтар ідей та вигадок, слів та чудес, і він зростатиме на прасі Князя Парнасу, а якогось дня стане оселею найбільшої з бібліотек, такою, де будь-який твір, переслідуваний або зневажений невіглаством чи злобою людською, знайде притулок у спо­діванні віднайти читача, якого містить у собі кожна книга.

— Друже Сервантесе, — сказав він, прощаючись. — Ласкаво просимо на Цвинтар Забутих Книжок.

Це оповідання є просто розвагою, що грається з найменше знаними й документованими обставинами життя великого письменника, зокрема, з його подорожжю в юності до Італії та перебуванням чи перебуваннями в місті Барселоні, єдиному, яке він часто згадує у творах.

На відміну від його обожнюваного сучасника Лопе де Веги, який тішився великим успіхом від перших років творчості, Сервантес узявся за перо пізно, і писання його не здобули значної винагороди та визнання. Останні роки життя Мігеля де Сервантеса Сааведри були найпліднішими в його нерівній літературній кар’єрі. Після оприлюднення першої частини «Дон Кіхота з Ла-Манчі» у 1605 році, мабуть, найславетнішого твору в істо­рії літератури й предтечі сучасного роману, у наступний період відносного спокою та визнання він зміг опублікувати в 1613 році «Повчальні новели», а наступного року — «Подорож на Парнас».

У 1615 році з’являється друга частина «Дон Кіхота». Мігель де Сервантес помре ще за рік у Мадриді й буде похований — принаймні так вважалося роками — в монастирі Босих Три­нітарок.

Не існує підтверджень, ніби Сервантес колись писав третю частину свого найгеніальнішого витвору.

На сьогодні достеменно не відомо, де насправді покояться його останки.

Різдвяна легенда

Були часи, коли барселонські вулиці осявалися з настанням вечора гаcовим світлом, а прокидалося місто в оточенні цілого лісу труб, що отруювали небо шарлатним димом. Барселона скидалася тоді на урвище, усіяне базиліками й палацами, оплетеними лабіринтом провулків і тунелів, затягнутих постійним туманом, над яким здіймалася величезна вугласта вежа собору — готичний шпиль із гаргулями й трояндами, — на останньому поверсі якого мешкала найбагатша людина міста, адвокат Евелі Ескруч.

Щовечора можна було побачити його силует, окреслений за позолоченими вікнами аттика, що споглядав, немов похмурий вартовий, місто в себе під ногами. Ескруч збив капітал ще в ранній молодості, захищаючи інтереси вбивць у білих рукавичках — фінансистів із колишніх американських колоній та промисловців нової цивілізації парових машин і ткацьких верстатів. Подей­кували, що сто наймогутніших барселонських родин платили за його поради щороку захмарну суму і що різного роду політики та воєначальники з імператорськими претензіями вишиковувались у чергу, аби бути прийнятими в його кабінеті нагорі під шпилем. Розповідали, що він ніколи не спить, що проводить безсонні ночі, споглядаючи Барселону зі свого вікна, і що пере­став спускатися з кімнати під шпилем, відколи тридцять три роки тому померла його дружина. Розповідали, що душа його зранена втратою, і він ненавидить усе і всіх, що не має іншої спонуки в житті, крім бажання побачити, як світ зжеруть його власні жадібність і дріб’язковість.