Туманне місто

Я пішов перед світанком; вислизнувши з її обіймів, побіг у темряві до огорожі з намистом у руках. Серце шалено калатало в грудях. Перші години того різдвяного дня я провів із двома тисячами дуро перлів і сапфірів у кишені, проклинаючи ті вулиці, повні снігу та люті, проклинаючи тих, хто покинув мене серед полум’я, аж доки мертвотне сонце простромило крізь хмари світлистий спис, і тоді я покрокував назад, до того великого будинку, тягнучи це намисто, що важило вже, немов ціла плита, і душило мене, бажаючи лише знайти її ще сплячу, заснулу назавжди, щоб повернути його на поличку над вогнищем і змогти втекти, а тоді вже не згадувати ніколи в житті її погляду й теплого голосу, єдиного чистого доторку, який я спізнав.

Двері були відчинені, а крізь щілини у стелі струменіло сріблясте світло. Я знайшов її випростаною на підлозі, вона досі тримала книжку в руках, губи були вкриті трутизною паморозі, на білому від снігу обличчі застиг погляд розплющених очей, червона сльоза застигла на щоці, і вітер, що дув крізь розчинене навстіж велике вікно, погребав її в сніговому пороху. Я залишив намисто в неї на грудях і знов вибіг на вулицю, щоб загубитися поміж мурів міських будівель, заховатися в їхньому мовчанні, тікаючи від мого відображення у вітринах через страх зустрітися з якимсь приблудою.

Незабаром, коли змовкли різдвяні дзвони, знов почулися сирени, і рій чорних ангелів розлетівся по шарлатному небу Барселони, вергаючи стовпи бомб, що, здавалося, ніколи не торк­нуться землі.

Люди в сірому

Він ніколи не називав свого імені, а мені ніко­ли й не хотілося запитувати про це. Чекав на мене, як завжди, на тій самій старій лавці парку Ретіро[18], що самотіла поміж оголених зимою та дощем лип. Чорні скельця окулярів були мов заслінки на колодязі його погляду. Він посміхався. Я сів на протилежному краю лавки. Кур’єр простяг мені конверт, і я сховав його, не розкриваючи.

— Не перераховуватимете?

Я похитав головою.

— А варто б. Цього разу розцінка потрійна. А ще добові та подорожні.

— Куди?

— Барселона.

— Я не працюю з Барселоною. Ви ж знаєте. Передайте справу Санабрії.

— Та вже спробували. Але виникли проблеми.

Я дістав конверт із грошима й знов простяг йому.

— Я не беру роботу в Барселоні. Ви це прекрасно знаєте.

— І не хочете поцікавитися, хто клієнт?

З його посмішки сочилася отрута.

— Усе в конверті. Квиток на сьогоднішній нічний потяг лежить на ваше ім’я у касі на вокзалі Аточа. Пан міністр просив переказати вам його якнайщирішу особисту подяку. Він ніколи не забуває послуг.

Кур’єр у чорних окулярах підвівся і, злегка вклонившись, зібрався йти. Почався дощ. Уже три роки ми зустрічалися у цьому закутку парку, завжди на світанку, і ніколи не обмінялися жодним словом поза суворо необхідним. Я дивився, як він натягує рукавички з чорної шкіри. Його долоні розкривалися, немов павуки. Він помітив мій уважний погляд і зупинився.

— Якась проблема?

— Просто цікавість. Що ви кажете друзям, коли вони питають про вашу роботу?

Коли він посміхався, його мертвецьке обличчя зливалося із саваном плаща.

— Прибирання. Кажу, що пов’язаний із послугами прибирання.

Я кивнув.

— А ви? — запитав він. — Що ви кажете?

— У мене немає друзів.

Обривки морозяного туману повзли по склепінню вокзалу Аточа, коли я 9 січня 1942 року рушив порожнім пероном, аби сісти в опівнічний експрес до Барселони. Вдячності пана міністра я був зобов’язаний квитком у перший клас і затишком оздобленого оксамитом купе для мене одного. Навіть у ті бентежні дні останнє, що не втрачалося, була взаємоповага поміж професіоналів.

Потяг м’яко покотився по рейках, дим кільватерною лінією поплив по небу, і невдовзі місто розтануло в мерехтливому світлі й порожнечі безлюддя. Допіру тоді я розкрив конверт і дістав кілька аркушиків, старанно складених, надрукованих у пів інтервалу синім чорнилом. Мене здивувало, що конверт не містив ніяких фото. Я запитав себе, чи не віддали Санабрії єдиний портрет клієнта. Та було достатнім прочитати кілька рядків інформації, аби зрозуміти, що цього разу буде без фото.