Туманне місто

Сервантес послухався. Очі видавця, здавалося, змінились. Весь погляд був двома величезними чорними зіницями. Ще ніколи він не відчував такого страху. Ступив крок назад і наштовхнувся на стіну, уставлену книжками.

— Я дам вам шанс, Сервантесе. Шанс стати самим собою і облишити блукання по дорогах, на яких вам довелось би прожити багато життів, та тільки не своє. І як завжди, коли з’являється шанс, остаточний вибір буде за вами. Приймаєте мою пропозицію?

Сервантес стенув плечима.

— Ось моя пропозиція. Ви створите шедевр, але, щоб зробити це, маєте втратити те, що найбільше любите. Ваш твір уславлюватимуть, йому заздритимуть, його наслідуватимуть до кінця часів, але у вашому серці відкриється порожнеча в тисячу разів більша за славу й честолюбство вашого таланту, бо лише тоді ви збагнете справжню природу ваших почуттів і лише тоді дізнаєтесь, ким ви є — чи людиною кращою, як вам здається, ніж Джордано і всі, хто, як і він, уклякали перед власним віддзеркаленням, прийнявши цей виклик… Тож приймаєте пропозицію?

Сервантес спробував відвести погляд від очей Кореллі.

— Я вас не чую.

— Приймаю, — пробриніла відповідь.

Кореллі простяг йому руку, і Сервантес потиснув її. Пальці видавця зімкнулися на його пальцях, наче павук, і він відчув на лиці холодний подих Кореллі, що відгонив викопаною землею й зів’ялими квітами.

— Щодня опівночі Томазо, Джорданів служник, відчиняє двері, що виходять на провулок, схований у гайку на схід від палацу, та вирушає за флаконом живлющого трунку, який знахар Ав’янно виготовляє для нього зі спецій та трояндової води, вважаючи, що він може повернути молодечу наснагу. Це єдина ніч на тижні, вільна для слуг та охоронців майстра, а нова зміна заступає аж на світанку. Протягом пів години, поки служник не повертається, двері залишаються незамкненими, і ніхто не охороняє палац…

— І на що ви сподіваєтесь від мене? — промурмотів Сервантес.

— Питання в тому, на що ви сподіваєтеся від себе самого, пане мій. Чи ви хочете жити оцим от життям? І бути таким чоловіком, як ви є?

Язики полум’я миготіли й згасали, тіні насувалися на стіни бібліотеки, ніби плями розлитого чорнила, й огортали Кореллі. Коли Сервантес зібрався відповісти, він уже лишився сам.

Тої неділі опівночі Сервантес вичікував, заховавшись поміж дерев, що оточували палац Джордано. Не встиг ще затихнути опівнічний передзвін, коли, як і передвіщав Кореллі, відчинилися одні з бокових дверей, і згорблена фігура старого служника почимчикувала вниз по провулку. Сервантес дочекався, доки його тінь розтанула в глибині ночі, й прослизнув до дверей. Узявся за дверну ручку й натиснув. Як і повідомив Кореллі, двері прочинилися. Сервантес востаннє озирнувся і, вважаючи, що ніхто його не помітив, увійшов. Зачинивши двері, одразу зрозумів, що довкола суцільна пітьма, і вилаяв себе за брак здорового глузду, бо треба ж було захопити свічку чи якийсь світильник. Помацав стіни, вогкі й слизькі, ніби нутрощі тварини, і почав полапцем просуватися, доки не спіткнувся об першу сходинку, від якої, очевидно, починалися гвинтові сходи. Почав повільно здійматися, і невдовзі проблиск світла окреслив ка­м’яну арку, від якої тягнувся великий коридор. Його підлога була інкрустована великими білими й чорними ромбами з мармуру, ніби на шахівниці. Подібно до пішака, що непомітно просувається з кожним ходом, Сервантес крокував у глиб великого палацу. Він іще не пройшов усю ту галерею, коли почав помічати рамки й полотна, полишені біля стін, розкидані по підлозі, нагадуючи про нібито рештки кораблетрощі, розсіяні по всьому палацу. Потім проминув кілька покоїв та залів, через поріг яких виднілися стоси незакінчених портретів на полицях, столах та стільцях. Мармурові сходи, що вели на горішні поверхи, були забиті подертими полотнами, на деяких відчувалися сліди люті, з якою автор нищив їх. Дійшовши до центрального атріуму, Сервантес опинився під великим снопом імлистого місячного сяйва, що сочилося крізь баню, яка вінчала палац; під нею пурхали голуби, і луна від їхніх крил ширилася коридорами та за­недбаними кімнатами. Він приклякнув перед одним портретом і впізнав на полотні нечітке обличчя, незакінчений, як і інші, образ Франчески ді Парми.

Сервантес роззирнувся навкруги й побачив сотні таких самих — усі полишені, усі незавершені. І тоді зрозумів, чому ніхто вже давно не бачив майстра Джордано. Митець, у безнадійному намаганні віднайти втрачене натхнення й ухопити осяйність Франчески ді Парми, з кожним мазком почав утрачати глузд. Його божевілля залишило слід на незакінчених полотнах, розкиданих по всьому палацу, немов шматки зміїної шкури.

— Я вже давно чекаю на вас, — промовив голос за його спиною.

Сервантес обернувся. Схудлий старий з довгим сплутаним волоссям, у брудній одежі, зі склянистими почервонілими очима, посміхаючись, дивився на нього з кутка зали. Він сидів на підлозі, у компанії пляшки з вином та келиха. Маестро Джордано, один із найславетніших митців свого часу, перетворився на божевільного злидаря у власній оселі.