Туманне місто

А неподалік при вогнику свічки Сервантес, не можучи заснути, змагався з папером і чорнилом, прагнучи записати все побачене того дня. Руки й слово знемагали, коли він спробував описати враження від зустрічі поглядами з панною Франческою в ту коротку мить на вулиці Корсо. Уся майстерність, яку він, гадалося, посідав, розкришилася під пером, і жодне слово не відбилося на папері. І тоді він сказав собі, що, коли йому таки пощастить схопити своїм пером хоч би десяту частину магії тієї дивовижі, його ім’я й слава здійматимуться поміж найбільших поетів істо­рії і зроблять його королем серед письменників, князем Парнасу, чиє світло осяє втрачений рай літе­ратури, а заразом зітре з лиця землі ненависну популярність підступного драматурга Лопе де Веги[13], кому не втомлювались усміхатися удача й слава і хто пожинав плоди небувалого успіху від ранньої юності, тоді як йому ледве вдавалося зладнати вірш, який не осоромив би паперу, де був записаний. За мить по тому, збагнувши чорноту свого прагнення, він відчув сором за це марнославство та нездорову заздрість, яка пожирала його, і сказав собі, що є не кращим за старого Джордано, який у ці хвилини, певно, вже лиже облудними губами заборонений мед та тремтячими й брудними від безчестя руками пізнає таємниці, викрадені за допомогою дзвінкої монети.

Йому спало на думку, що Бог у своїй безмежній жорстокості покинув красу Франчески ді Парми в руках людей, аби нагадати їм про потворність їхніх душ, ницість їхніх намірів та відразливість їхніх бажань.

Минуло кілька днів, а згадка про ту коротку зустріч не стиралася з його пам’яті. Сервантес намагався працювати за своїм письмовим столом і допасувати між собою частини драми, яка змогла б задовольнити глядачів і полонити їхню уяву, як це відбувалося з п’єсами Лопе, що творив їх без видимого зусилля, але єдине, що полонило його мозок, була порожнеча втрати, яку образ Франчески ді Парми утворив у його серці. Замість драми, яку він замислив написати, його перо мережало сторінку за сторінкою рядками смутного романсу[14], у яких він намагався відтворити зламану долю дівчини. У його оповіді Франческа не згадувалася на ім’я; персо­нажем мала стати чиясь доля, яку тільки він міг придумати, мрія про чистоту, що повернула б йому бажання вірити в щось високе й недоторканне у світі брехні та облуди, ницості й приреченості. Він просиджував безсонні ночі, підхльостуючи уяву й напинаючи до виснаження струни вигадливості, та все одно на світанку, прочитавши свої аркуші, віддавав їх вогню, адже розумів, що вони не заслуговували побачити те саме світло дня, що й створіння, яке надихнуло на їх написання і яке повільно згасало в тюрмі, що її Джордано, якого він ніколи не бачив, але якого вже ненавидів усім єством, збудував для неї серед стін свого палацу.

Дні складалися в тижні, тижні — у місяці, й незабаром минуло пів року після весілля пана Ансельмо Джордано і Франчески ді Парми, яких ніхто в цілому Римі відтоді не бачив. Відомо було, що найкращі торговці міста доставляли наїдки під ворота палацу, де їх зустрічав Томазо, особистий прислужник митця. Відомо було, що майстерня Антоніо Мерканті щотижня постачала полотна й матеріали, необхідні для роботи маестро. Та жодна душа не могла сказати, що бачила художника чи його молоду дружину. У день, коли виповнилося шість місяців їхньому шлюбу, Сервантес перебував у господі одного знаного теат­рального імпресаріо, що порядкував кількома великими сценами міста й завжди був у пошуку нових талановитих, голодних і згодних працювати за милостиню авторів. Завдяки рекомендаціям кількох колег Сервантес домігся авдієнції з паном Леонелло, екстравагантним добродієм, пишномовним та пишно вдягненим, на столі якого стояла ціла колекція скляних флаконів з (як припускали) інтимними секреціями славетних куртизанок, квіт чиєї цноти зірвав він, а на вилозі в нього красувалася маленька брошка у формі ангела. Леонелло не запропонував відві­дувачеві сісти, поки побіжно читав сторінки драми, удаючи нудьгу й зневагу.

— «Поет у пеклі», — бурмотів імпресаріо. — Вже бачили. Інші розповіли цю історію раніше, ніж ви, й краще. А я шукаю, скажімо так, новизни. Сміли­вості. Візії.

Сервантес із досвіду знав, що ті, хто каже, ніби шукає цих достоїнств у мистецтві, зазвичай виявляються найбільш нездатними розпізнати їх, але знав також і те, що порожній шлунок та порожній гаманець позбавляють аргументів і красномовства найобдарованіших. Але якщо його інстинкт щось йому й підказував, то це те, що Леонелло, хоч і скидався на старого лиса, все-таки був схвильованим від принесеного матеріалу.

— Шкодую, що змусив вашу достойність втратити час…

— Не кваптеся, — обірвав Леонелло. — Я сказав, що це вже не нове, але не те, що воно, скажімо так, лайнове. У вас є дещиця таланту, та вам бракує вправності. І ще ви не маєте, скажімо так, смаку. Ані чуття своєчасності.

— Я дякую вам за вашу великодушність.