Туманне місто

Розмірковуючи, а чи не кинути немовля в річку й просто забрати собі мідний медальйон, що був на шиї у його матері, парочка негідників звернула увагу на чарівну зграбність дитинчати й вирішила залишити його собі, бо, з усією певністю, могла за цей подарунок долі знайти добру ціну в найвишуканіших і високопоставлених сімейств двору. Із плином днів, тижнів і місяців зростала їхня жадібність, бо малятко з кожним днем ставало дедалі гарнішим і чарівнішим, тож у головах його посідачів майбутня ціна нестримно йшла вгору. Коли дівчинці виповнилося десять рочків, один флорентійський поет, перебуваючи проїздом у Римі, побачив випадком, як вона йшла до річки по воду — неподалік від місця, де народилася й одразу втратила матір; тож, підпавши під чар її погляду, він тут же склав вірш і вручив його їй із присвятою дівчині на ймення Франческа, адже її прийомна родина не завдала собі клопоту дати їй яке-небудь ім’я. І отак Франческа зростала та перетво­рилася на жінку, від якої пахло найвишуканішими повівами, і таку ставну, що в її присутності переривалися розмови й зупинявся час. У ту пору лише безмежний смуток її погляду притуманював цей досконалий витвір краси, описати який бракувало слів.

Невдовзі митці з усього Рима почали пропонувати грубі гроші її батькам і визискувачам, аби дістати дозвіл на використання дівчини як моделі для своїх творів. Побачивши її, вони розуміли напевно, що коли хтось із талантом та вмінням спроможеться відтворити на полотні або в мармурі хоч би одну десяту її чару, то він залишиться для потомків найбільшим митцем в історії. Змагання за можливість скористатися з її послуг не вщухали, і колишні жебраки жили тепер у блиску надбаних багатств, роз’їжджаючи в кричущо пишних, просто кардинальських каретах, вдягаючись у кольорові шовки й намазуючи сором парфумами, камуфлюючи отак ницість своїх сердець.

Коли дівчина досягла повноліття, батьки, боячись утратити скарб, що став підмурівком їхніх статків, вирішили видати Франческу заміж. Та, всупереч узвичаєному в ту епоху посагу, який належало справити родині нареченої, їхня зухвалість спонукала їх зажадати за руку й тіло дівчини чималої плати від найзаможнішого учасника торгів. Тож відбувся небачений аукціон, переможцем із якого вийшов один з найзнаменитіших і найпрестижніших митців міста, пан Ансельмо Джордано. На той час Джордано вже був чоловіком на останньому подмуху зрілості, з тілом і душею, пошарпаними десятиліттями надмірностей, та серцем, отруєним захланністю й заздрістю, тому що, незважаючи на всі похвали, популярність і оплату, на які заслужили його твори, він плекав таємну мрію, щоб його ім’я й слава перевищили ім’я й славу Леонардо.

Великий Леонардо вже п’ять десятиліть, як помер, та Ансельмо Джордано ніколи не міг забути — ані пробачити — той день, коли ще підлітком прийшов до майстерні митця, пропонуючи свої послуги учня. Леонардо оглянув деякі ескізи й сказав кілька приязних слів. Батька юного Ансельмо знали як відомого банкіра, а Леонардо був зобов’язаний йому однією чи двома послугами, тож хлопець геть не сумнівався, що йому забезпечено місце в майстерні найбільшого митця свого часу. Яким же був його подив, коли Леонардо, не без суму, сказав, що помічає в його начерках проблиск таланту, але недостатній, щоб виділити його з-поміж тисячі й одного охочого, як і він, що ніколи не переступлять межу посередності. Сказав також, що він має дещицю амбітності, та теж замалу, щоб вирізнитися з-посеред багатьох учнів, які ніколи не спроможуться піти на достатні жертви, аби заслужити осяяння справжнього натхнення. І наостанку сказав, що, мабуть, він зможе набути трохи вправності, але ніколи достатньої, аби було варто присвятити життя професії, в якій лише геніям щастить хоч якось зводити кінці з кінцями.

— Юначе Ансельмо, — промовив Леонардо, — не смутіться моїми словами, а побачте в них благословення, адже становище вашого великодушного родителя зробить і з вас багату людину на все життя, і вам не доведеться боротись олівцем та різцем за свій харч. Ви будете заможною людиною, ви будете людиною любимою й шанованою вашими співгромадянами, але ким ніколи не зможете стати, хоч би мали все золото світу, так це генієм. Мало є доль жорстокіших і гіркіших, ніж бути митцем посереднім, життя якого минає в заздрощах і прокляттях на адресу суперників. Не витрачайте вашого життя на згубний шлях. Дайте змогу творити мистецтво й красу тим, у кого немає іншого виходу. І з часом зрозумійте й пробачте мою щирість, яка сьогодні вам болить, але завтра, якщо ви її приймете добровільно, врятує вас від вашого ж власного пекла.

Із цими словами майстер Леонардо розпрощався з юним Ансельмо, який після всього кілька годин проблукав вулицями Рима, плачучи від люті. А коли повернувся додому, оголосив батькові, що не бажає вчитися далі в Леонардо, якого вважає не більш як лицеміром, що майструє вульгарні твори для натовпу невігласів, не здатних оцінити справжнє мистецтво.

— Я стану справжнім митцем — для тих обраних, що зуміють зрозуміти глибину моїх поривань.