Туманне місто

Дослідники мало знають про обставини, що передували прибуттю пана Мігеля де Сервантеса до міста Барселони. Обізнані в цій темі переказують, що численні сутужності й злидні передували цьому моменту в житті Сервантеса, а ще більші — від боротьби проти несправедливих звинувачень та ув’язнення або ж втрати руки ніби в бою — чекали на нього, перш ніж він нарешті зміг утішитися небагатьма роками спокою на схилі віку. Хай які були там загадки долі, що привели його туди й про які самовпевнено заяв­ляв Санчо, неабияка кривда й ще більша загроза йшли за ним по п’ятах.

Санчо, чоловік схильний до оповідок про палкі любощі й до пишних моралізаторських алегорій, дійшов висновку, що осердям і хребтом такої інтриги мало бути існування тої дівчини надприродної краси й чарівності, що звалася Франческа. Шкіра її була, немов подих світла, її голос — зітханням, що змушувало тремтіти серця, а її погляд та губи — обіцянкою насолод, опоетизувати які було понад версифікаційні здіб­ності Санчо, кому чари обрисів, що вимальовувалися під її шовковими мережаними шатами, збивали пульс та плутали думки. Отак Санчо й визначив, що юний поет, цілком вірогідно випивши цієї небесної отрути, вже не підлягав спасінню, бо ж не могло існувати під цим сонцем справжнього чоловіка, який не продав би душу, коня й стремена за мить утіхи в обіймах цієї сирени.

— Друже Сервантесе, не годиться такому нещасному селюкові, як я, казати вашій милості, що подібні обличчя й статура потьмарять розум будь-якого мужчини, здатного рухатись, але мій ніс, що після шлунку, є в мене органом найпрозірливішим, змушує мене думати, що, хоч би звідки ви витягли оцей неабиякий екземпляр жіноцтва, вам цього не подарують, і що немає підходящого світу, де можна було би сховати Венеру такого смачненького кшталту, — запевнив Санчо.

Зайве казати, що по представленні на сцені цієї драми словеса й музикальність балаканини доброго Санчо були оброблені й стилізовані пером покірного й вірного вашого оповідача, але сутність і мудрість його розумувань лишаються докладними й неспотвореними.

— Ах, друже мій, якби я вам розповів… — збентежено зітхнув Сервантес.

І таки розповів, бо в жилах його струме­ніло вино оповідок, а небові було вгодно, щоб звичайним для нього було оповідати спочатку само­му собі про мінливості долі, аби краще їх зрозуміти, а потім розповісти іншим, приоздобивши їх музикою і сяйвом письменства, бо відчував він, що хоча життя й не було сном, усе-таки воно було щонайменше фарсом, у якому жорстока абсурдність показуваного розгорталася завжди за лаштунками, й що поміж твердями, небесною та земною, не існувало більшої й дієвішої помсти, як карбівкою слів відтворити красу й талант, аби знайти глузд у безглузді речей.

Розповідь про те, як вони прибули до Барселони, рятуючись від страшенних небезпек, та про походження й характер цього чарівного створіння на ім’я Франческа ді Парма пролунала з уст пана Мігеля де Сервантеса сім ночей по тому. На прохання Сервантеса Санчо зв’язав його з Антоні де Семпере, бо, судячи з усього, юний поет написав драматичний твір, такий собі романс про чаклунство, ворожбу й розбуялі пристрасті, який бажав освятити оприлюдненням на папері.

— Санчо, це життєво необхідно, щоб мій твір з’явився друком ще до початку нового місяця. Життя моє та Франчески залежать від цього.

— Та як же може чиєсь життя залежати від купки віршованих рядків та розташування міся­ця на небозводі, пане майстре?

— Повір мені, Санчо. Я знаю, що кажу.

Санчо, який у глибині душі не вірив у якусь іншу поезію чи астрономію, опріч тих, яких можна було сподіватися від доброї трапези та сласного борсання на соломі з дівулею, вдачі піддатливої й хихотливої, усе-таки повірив словам свого пана й удався до клопотів — необхідних, аби посприяти зустрічі. Вони полишили Франческу в її пристановищі снити про німф, а самі вийшли в смерк. Домовилися із Семпере про зустріч в одній корчмі, розташованій у затінку собору рибалок так званої базиліки Святої Марії Морської, і там, у куточку, при світлі каганця спожили доброго вина та хлібину з салом. Кумпанство довкола складалося з рибалок, піратів, убивць та єретиків. Регіт, сварки й густі клуби диму заповнювали золотисту напівтемряву трактиру.

— Розкажіть панові Антоні про свою комедію, — спонукнув Санчо.

— Насправді це трагедія, — поправив Сер­вантес.

— І яка ж тут різниця? Нехай майстер мені вибачить за дурне невігластво в матерії вишуканих ліричних жанрів.

— Комедія вчить нас не приймати життя всерйоз, а трагедія вчить про те, що трапляється, коли ми не беремо до уваги того, чого нас навчає комедія.

Санчо кивнув, не зморгнувши, і підсумував питання, завзято устромивши зуби в сало.

— Знакомита річ — поезія, — проплямкав він.

Семпере, змарнілий від замовлень останніх днів, зацікавлено слухав молодого поета. Сервантес показав майстрові книжок шкіряну течку зі стосиком аркушів. Той уважно погортав її, вряди-годи затримуючись, аби побіжно проглянути деякі звороти й речення.

— Тут роботи на декілька днів…