Туманне місто

У вільні хвилини він почав записувати в зошит свої спомини. Щоб убезпечити їх від цікавих очей тих піратів, писав перською, дивною мовою, якої навчився за роки перебування у стародавньому Вавилоні. На півшляху вони зустрілися з кораблем у дрейфі, на якому не було ні пасажирів, ні команди. Він віз великі амфори з вином, які вони забрали на свій корабель, тож пірати напивалися щоночі й слухали Едмондові історії, не дозволяючи йому скуштувати ані крап­лі. За кілька днів команда почала хворіти, і нев­довзі найманці вже вмирали один по одному, ставши жертвою отрути, що містилася у вині.

Едмонд, єдиний, хто уникнув тої долі, почав укладати їх у саркофаги, які пірати везли в трюмі, — то була здобич після якогось грабунку. Допіру коли він залишився один живий на борту й боявся померти, нескінченно дрейфуючи у відкритому морі в найстрашнішій з усіх самотностей, то наважився відкоркувати шарлатовий флакон і на секунду нюхнути його вміст. Було досить однієї миті, щоб він розгледів безодню, яка праг­ла оволодіти ним. Він відчув випар, що поповз із флакона йому по шкірі, й на секунду побачив, як його руки вкриваються лускою, а нігті перетворюються на кігті, гостріші й смертоносніші за найстрашнішу сталеву зброю. Тоді він схопився за ту дрібнесеньку піщинку, що висіла в нього на шиї, і заблагав Христа, в якого не вірив, про спасіння. Чорна безодня душі розсіялася, й Едмонд зітхнув, знов побачивши, що руки його стають, як у звичайного смертного. Він заткнув флакон і вилаяв себе за простодушність. І усвідомив тоді, що імператор не обманув його, але зрозумів і те, що то не було ані якоюсь платнею, ані благодаттю. То був ключ від пекла.

5

Коли Семпере закінчив перекладати зошит, серед хмар проглянув перший промінь світанку. Невдовзі по тому інквізитор, не проронивши ні слова, покинув залу, а двоє вартових увійшли, щоб відпровадити його до келії, з якої — був він упевнений — йому вже ніколи не вийти живим.

Поки Семпере нидів у темниці, люди великого інквізитора обстежували рештки кораблетрощі, сховані до великої металевої скрині, й таки натрапили на шарлатний флакон. Хорхе де Леон чекав їх у соборі. Їм не вдалося знайти підвіс­ку з гаданою сльозою Христа, на яку був натяк у тексті Едмонда, але інквізитора це не зупинило, бо він знав, що його душа не потребувала якогось очищення. З отрутою пристрасті в очах інквізитор узяв шарлатний флакон, підняв його перед олтарем, аби поблагословити, й, дякуючи Богові та пеклу за цей дар, випив його вміст одним ковтком. Минуло кілька секунд, і нічого не сталося. Тоді інквізитор розреготався. Солдати спантеличено переглядалися, питаючись, чи, бува, Хорхе де Леон не з’їхав з глузду. Для більшості з них це була остання думка в житті. Вони побачили, як інквізитор упав на коліна, і порив крижаного вітру пронісся по собору, тягнучи за собою дере­в’яні лави, валячи статуї та запалені свічки.

А тоді почули, як тріщить його шкіра й розламуються члени, як в агонічному витті голос Хорхе де Леона перетворювався на глибинне ричання звіра, що виринав з його плоті, швидко розростаючись у скривавленому місиві луски, кігтів та крил. Хвіст, усіяний гострими, як сокири, пластинами, тягся величезною змією, і коли тварюка обернулася й показала їм морду з розвогненими очима, всіяну іклами, то у них майже не стало духу дременути навтьоки. Язики вогню накинулися на них, недвижних, відриваючи м’ясо від кісток, як вихор зриває листя з дерев. Тоді звір розправив крила, й інквізитор, святий Георгій[8] і дракон в одній подобі, шугнув угору, пролетівши в зливі скла й вогню крізь троянду[9] собору, і здійнявся над дахами Барселони.

6

Шість днів і сім ночей звір сіяв жах, руйнуючи храми й палаци, запалюючи сотні будинків, а натрапивши на тремтячі фігурки, що благали про милосердя після того, як він зірвав дахи над їхніми головами, розривав їх кігтями. Багряний дракон ріс день за днем і пожирав усе, що тільки знаходив на своєму шляху. Розірвані тіла дощем падали з неба, полум’я його подиху розтікалося по вулицях кривавим потоком.

На сьомий день, коли всі вже думали, що звір зрівняє місто із землею і винищить до ноги всіх мешканців, якась самотня фігура вийшла йому назустріч. Едмонд де Луна, ледве оклигавши, ще кульгаючи, зійшов сходами, що вели на дах собору. І чекав там, аби дракон, узрівши, кинувся на нього. З-поміж чорних хмар диму й приску випірнув звір і полетів, мало не торкаючись барселонських дахів. Він уже так виріс, що розміром аж перевищив храм, з якого колись виринув.