Туманне місто

Хроніки оповідають, що коли творець лабіринтів прибув до Барселони на облавку корабля, що йшов зі Сходу, то він уже віз із собою зародок прокляття, яке мало забарвити небо над містом вогнем і кров’ю. Ішов рік милостю Божою 1554-й, і пошесть лихоманки ­подесяткувала за зиму населення, залишивши ­місто окритим покровом охристого диму, що здіймався від вогнищ, де палали трупи й савани сотень покійних. Можна було побачити здалеку, як спіраль міазмів повзе вгору поміж веж та палаців, щоб здійнятися жалобною провістю, попереджаючи подорожніх, аби не наближалися до мурів міста й ішли собі далі. Свята Інквізиція розпорядилася замкнути місто, а її розслідування з’ясувало, що пошесть бере початок у колодязі неподалік від єврейського кварталу Кагал Санаужі, де внаслідок диявольської змови семітських лихварів була отруєна вода, як то було точно доведено — що й місця для сумнівів не лишалося — по кількох днях нещадних допитів. Їхні численні статки було експропрійовано, а рештки тіл пожбурено в болотисту яму, тож тільки й лишалося, що чекати, коли молитви добропорядних містян повернуть Барселоні Боже благословення. Із кожним днем ставало менше померлих, а більше тих, хто відчував, що найгірше вже лишилося позаду. Проте долі було завгодно, аби щасливчиками стали перші, натомість другим довелося заздрити тим, хто вже покинув цей паділ смутку. Коли нарешті чийсь нерішучий голос таки наважився припустити, що велика кара впаде з небес, аби змити лиходійство, вчинене In Nomine Dei[7] проти єврейських торговців, уже було пізно. Нічого з неба не впало, окрім попелу й пилу. Цього разу біда прийшла з моря.

2

Корабель угледіли на світанку. Кілька рибалок, що лагодили сіті біля Морської Стіни, побачили, як він виникає з туману, несений хвилями припливу. Коли він уткнувся носом у прибережний пісок і похилився на бакборт, рибалки видерлися на палубу. З нутрощів корабля йшов сильний сморід. Трюм був затоплений, і дюжина саркофагів плавала серед сміття. Едмонда де Луну, майстра лабіринтів і єдиного вцілі­лого після подорожі, знайшли прив’язаного до стерна й опаленого сонцем. Попервах його сприйняли за мерця, але, оглянувши, помітили, що йому ще кривавили обв’язані мотузками зап’ястки, а від губ линув слабкий подих. За поясом він мав зошит у шкіряній оправі, та ніхто з рибалок не забрав його собі, бо на ту хвилю в порту вже встиг з’явитися загін солдатів, капітан яких, виконуючи накази з Єпископського палацу, де занепокоїлися прибуттям судна, розпорядився перенести вмирущого до лікарні Святої Марії неподалік і виставив своїх людей охороняти потерпілий корабель, доки представники Інкві­зиції зможуть прибути для його обстеження й належного з’ясування того, що трапилося. Зошит Едмонда де Луни був пере­даний великому інквізиторові Хорхе де Леону, блискучому й амбітному лицареві Церкви, який вірив, що його зусилля, спрямовані на очищення світу, невдовзі здобудуть йому статус блаженного, святого й живого світла віри. Після побіжного огляду Хорхе де Леон об’явив, що зошит було списано мовою, чужою християнству, і наказав своїм людям розшукати друкаря на ім’я Раймундо де Семпере, що мав скромну майстерню поряд із воротами монастиря Святої Анни і, подорожуючи замолоду, знав ще й інші мови, окрім рекомендованих добропорядному християнинові. Під загрозою тортур друкар Семпере був змушений поклястися зберегти в таємниці все, що йому було довірено. Лише тоді він дістав дозвіл дослідити зошит у залі під охороною вартових на верхньому ярусі бібліотеки архидияконського будинку поряд із собором. Інквізитор Хорхе де Леон уважно й жадібно стежив.

— Думаю, що текст складено перською, ваша святосте, — промурмотів переляканий Семпере.

— Я ще не святий, — уточнив інквізитор. — Та на все є свій час. Продовжуйте…

І отак протягом цілої ночі друкареві Семпере довелося читати й перекладати для великого інквізитора потаємний щоденник Едмонда де Луни, шукача пригод і носія прокляття, яке мало привести до Барселони звіра.

3