Туманне місто

Саме в ті перші роки, коли доктор Сентіс ходив по публічних будинках та мебльованих кімнатах П’ятого Району, озброєний ліками й здоровим глуздом, він і натрапив на фотографа, який спробував надати в його розпорядження, безоплатно, таланти своєї дочки. Фотограф чув, що доктор втратив дочку, якій було тільки чотирнадцять років, на ім’я Лаїя, і що невдовзі його покинула дружина, не в змозі знести втрату істоти, яка їх єднала. Хто його знав, казав, що добрий доктор жив, зачаклований трагедією смерті Лаїї, яку не зміг урятувати, попри всі зусилля. Фотограф, якого доктор вилікував від якоїсь вушної інфекції, через яку він був на межі втрати слуху й мало не здорового глузду, хотів відплатити йому натурою і був упевнений, що, вивчивши світлини й спогади, які доктор зберігав про покійну, його дочка змогла б повернути її до життя, повернути докторові хоча б на декілька хвилин те, що він любив найбільше у світі. Доктор такий подарунок відхилив, але зайшов у приязнь із фотографом і зрештою перетворився на лікаря його доньки, яку відвідував щомісяця й убезпечував від хвороб і недуг, властивих її професії.

Лаїя обожнювала доктора й палко чекала на його візити. Це був єдиний знайомий їй чоловік, який не дивився на неї з пожаданням, не проєктував на неї безнадійні фантазії. Вона могла балакати з ним про речі, які ніколи б не заторкнула в розмові з батьком, і звіряла йому побоювання й тривоги. Доктор, що ніколи не судив своїх пацієнтів та заняття, які життя для них обрало, не міг приховати свого заперечення способу, в який фотограф торгував найкращими роками дочки. Іноді лікар розповідав їй про свою доню, яку втратив, і дівчина знала — і не було потреби, аби це їй казав хтось інший, — що тільки їй доктор звіряв свої секрети й спогади. У глибині душі вона бажала зайняти місце тої другої Лаїї та перетворитися на дочку цього сумного й доброзичливого чоловіка і покинути фотографа, якого пожадливість та брехня перетворили зрештою на чужинця в одежі її батька. Те, в чому їй відмовило життя, могла надати смерть.

Невдовзі по тому, як їй виповнилося сімнадцять, Лаїя зрозуміла, що завагітніла. Батьком міг бути будь-який із клієнтів, які по троє щотижня отак одержували гральні борги фотографа. Попервах Лаїя приховувала від батька вагітність і вигадува­ла тисячі відмовок, аби протягом перших місяців уникати візитів доктора Сентіса. Корсети та мистецтво робити так, аби інші бачили в ній те, що хотіли бачити, зробили решту. На четвертому місяці вагітності один з її клієнтів — лікар, що був суперником доктора Сентіса, а тепер успадкував значну частину його пацієнтів, звернув увагу на цю обставину під час гри, у якій Лаїя, з кайданками на руках і ногах, піддавалася жорстокому обстеженню руками лікаря, бо йому болісні стогони пацієнток розпалювали пристрасть. Він залишив дівчину, скривавлену й голу, на ліжку, де кілька годин по тому її й знайшов батько.

Розкривши правду, фотограф запанікував і повів дочку до одного бабища, яке практикувало своє лихе мистецтво в підвалі на вулиці Авіньйон, аби дівчина позбулася знатного байстрюка, що носила в собі. Серед свічок та відер зі смердючою водою, розпростерта на брудній закривавленій койці, Лаїя сказала старій відьмі, що їй страшно і що вона не хоче робити боляче невинному створінню, яке носить у череві. За згоди фотографа відьма дала їй випити якусь зеленувату густу рідину, що потьмарила її свідомість і зламала волю. Дівчина відчула, що батько тримає її за зап’ястки, а відьма розсуває стегна. Відчула, як щось холодне й металеве знаходить собі шлях у нутрощах, ніби крижаний язик. У маренні їй вчувався плач немовляти, яке звивалося в її череві й благало дозволити йому жити. І саме тоді вибух болю, тисяч ножів, що вгризалися в її нутрощі, вогню, що палив зсередини, охопив усе її єство і змусив зомліти. Єдине, що вона змогла запам’ятати, це ніби занурення в колодязь із чорною димучою кров’ю і ніби щось або хтось тягне її за ноги.

Вона опритомніла на тій само койці, під байдужим відьминим поглядом. Почувалася слабкою. Глухий пекучий біль розливався по череву й стегнах, наче все тіло було незагоєним шрамом. Її лихоманковий погляд зустрівся з очима тої відьми. Лаїя запитала про батька. Відьма запереч­но похитала головою. Лаїя знепритомніла ще раз, а коли знов розплющила очі, світло, яке сіялося крізь віконце на рівні з хідником вулиці, дало їй зрозуміти, що вже світає. Відьма стояла спиною до неї, готуючи якусь бурду, що відгонила медом і алкоголем. Лаїя запитала про батька. Відьма простягла гарячу чашку й сказала випити, бо їй полегшає. Вона випила, і гарячий драглистий бальзам трохи вгамував муку, що гризла їй черево.

— А де мій батько?

— І отой був твоїм батьком? — запитала відьма з гіркою посмішкою.

Фотограф покинув її, вважаючи мертвою. Її серце перестало битися на дві хвилини, пояснила відьма. А батько, побачивши, що вона померла, кинувся навтьоки.