Туманне місто

Протягом років фотограф із дочкою об’їхали міста й містечка всієї країни зі своїм ревю оман і втіх. У сімнадцять років Лаїя вже встигла навчитися утілення життів і облич, спираючись лише на старі малюнки, фотографії, якусь призабуту оповідку чи спогади, що не хотіли померти. Іноді її мистецтво повертало смуток за першим потаємним і забороненим коханням, а її тремтливе тіло прокидалося під руками відставних уже коханців, людей, що могли купити в житті все, за винятком того, чого прагнули найбільше та що вже їм минулося.

Торговці, що їм не бракувало грошей та бра­кувало життя, пробуджувались, нехай лише на кілька хвилин, у ліжках жінок, яких дівчина відтворювала з розказаного потаємного бажання, зі сторінок щоденника або сімейного портрета, і спогад про яких супроводжував їх протягом усього життя. Іноді її чудесне мистецтво сягало такої висоти, аж клієнт губив розуміння, що то просто ілюзія, аби потьмарити його відчуття й отруїти їх задоволенням на якісь миті. І тоді вірив той клієнт, ніби ця дівчина й була тою, кого удавала, що предмет його бажання оживав, і він не хотів відпустити його. Він був готовий втратити майно чи своє попереднє обридле життя — порожнє й безплідне, — аби прожити залишки своєї ілюзії в обіймах цієї дівчини, яка втілювалася в те, чого іншим найбільше бажалось.

Коли таке траплялось, а траплялося це щоразу частіше, бо Лаїя навчилася читати душі й бажання чоловіків так точно, аж навіть її батько відчував іноді, що гра зайшла занадто далеко, обоє зникали на світанку, мов утікачі, і кілька тижнів затаювалися в іншому місті, серед інших вулиць. Тоді Лаїя ховалася в номері розкішного готелю, спала майже цілий день, занурена в летаргійний сон мовчання й печалі, а батько тим часом вештався по міських клубах, розтринькуючи капітал, який вони зуміли згромадити лише за кілька днів. Обіцянки облишити таке життя порушувалися знову, і батько обіймав її, шепочучи, що от іще тільки одна нагода, ще тільки один клієнт, і тоді вони усамітняться в якомусь будинку на березі озера, де Лаїя вже ніколи більше не муситиме втілювати в життя приховані бажання якогось заможного й хворого від самотності пана. Лаїя знала, що батько бреше, бреше, не розуміючи, що робить це так, як і всі великі брехуни, які спочатку брешуть самим собі, а далі вже не здатні побачити правду, хоч би вона й ранила в самісіньке серце. Знала, що він бреше, і прощала, бо любила його й у глибині душі бажала, щоб гра тривала, щоб незабаром знайти іншого персонажа, якому зможе надати плоті й крові та яким зможе заповнити, бодай на кілька днів чи годин, ту велику пустку, що ширилась усередині неї, поїдаючи її щоночі, коли вона серед шовкових простирадл у номері вишуканого готелю очікувала на повернення батька, сп’янілого від алкоголю й невдачі.

Щомісяця Лаїя приймала візит одного зрілого чоловіка зі скрушним обличчям, якого батько називав доктором Сентісом. Доктор, чоловік крихкотілий, жив загороджений від світу за скельцями своїх окулярів, які — сподівався він — приховували його зневірений переможений погляд, і знавав колись кращі дні. Замолоду, в роки найбільшого піднесення, доктор Сентіс володів престижним кабінетом на вулиці Аузіяса Марка, куди приходили пані й панночки на виданні чи що вже й по всьому. І там, із розчепіреними ногами простягнуті в залі з блакитною стелею, вершки барселонської буржуазії вже не ховали перед добрим доктором секретів чи сорому. Завдяки його рукам на світ з’явилися сотні здоровеньких малюків, а його піклування й поради врятували життя, а незрідка й репутації пацієнток, що не були належно навчені, аби та частина тіла, що найдужче палала й тріпотіла, зберігала більше секретів, ніж таїнство Пресвятої Трійці.

У доктора Сентіса були спокійні манери й дружній, лагідний тон людини, яка не бачить сорому чи ніяковості у справах житейських. Приязний і спокійний, він умів завоювати довіру й пошану жінок та дівчат, заляканих монашками й приплачуваними ченцями, які розказували, ніби сором буває тільки в темряві або за наущенням нечистого. Він пояснював їм без сором’язливості та маніження, як функціонує їхнє тіло, і навчав не відчувати якогось там встиду перед тим, що, як вважав він, було Господнім витвором. Звичайно ж, людина талановита й успішна, гідна й чесна не могла так легко існувати в суспільстві, й скоріше рано, ніж пізно, вибила її година. Падіння порядних завжди є справою рук тих, хто найбільше їм винен. Зраджують не тих, хто прагне нас занапастити, а тих, хто простягає нам руку, і стається це, аби просто не визнавати боргу вдячності, який маємо перед ними.