Туманне місто

Лаїя мала п’ять років, коли батько продав її вперше. Це була невинна благочестива угода, до якої просто спонукали голод і борги. Едуардо Сентіс, фотограф і портретист без статків і слави, нещодавно успадкував фотомайстерню від людини, що була його наставником і покровителем більш ніж двадцять літ. Він почав там як учень і стажист, потім став помічником, а згодом, отримавши диплом (який не забезпечував доходів), піднявся до фотографа й заступника керівника. Майстерня розташовувалася в просторому цокольному приміщенні на вулиці Консехо де Сьєнто й мала чотири фотостудії, дві кімнати для проявлення та склад, забитий старими приладами в неробочому стані. З усім цим Едуардо успадкував численні заборгованості, бо господар більше знався на прозорості лінз та фотопластин, ніж рахунків. На момент його кончини Едуардо Сентіс уже понад пів року не отримував платні. За словами виконавця духівниці, посмертне успадкування справи та мізерного майна як доважка видавалися цілком гідною компенсацією за його відданість і безвідмовність. Тільки-но Едуардо розібрався з усіма паперами й рахунками, він зрозумів, що за всі віддані справі молоді роки й зусилля господар залишив йому не так спадщину, як справжнісіньке прокляття. Йому довелося звільнити всіх працівників і самому боротися за виживання майстерні й власне. Досі значна частина доходів, які приносила майстерня, припадала на всілякі родинні знаменні події — від весіль та хрещень до похоронів та причасть. Заклад особливо спеціалізувався на жалобних та поховальних урочистостях, і Едуардо Сентіс більше звик виставляти світло й фотографувати не так живих, як покійників, зображення яких, до того ж, ніколи не виходили змазаними під час довгих експозицій, бо ж вони не рухалися й не мали затримувати дихання.

І саме його репутація як портретиста похмуростей принесла йому одне замовлення, що спочатку здавалося звичайним і без великих ускладнень. Маргарита Понс, п’ятирічна дівчинка, дочка заможного подружжя, яке проживало в осторонці на проспекті Тібідабо та володіло фабричним селищем на березі річки Тер, померла внаслідок якоїсь дивної гарячки в перший день нового 1901 року. Її мати, пані Еулалія, зазнала нервової кризи, яку родинні лікарі поквапилися полегшити добрячими дозами лаудануму. Пан Федеріко Понс, голова родини, добродій, неприхильний до всякого роду сентиментальностей, уже бачив смерть кількох своїх дітей, не проливши сльози й не випустивши печального зітхання. У нього вже був первісток-спадкоємець, хлопець здоровий та ставний. Втрата дочки — подія доволі печальна, та все ж означала заощадження родинного спадку в перспективах довготривалій та середньотривалій. Він не мав наміру баритися з траурною церемонією й подальшим похованням у родинному пантеоні на цвинтарі Монжуїк, аби якнайшвидше повернутися до узвичаєної щоденної праці; але пані Еулалія, створіння тендітне й схильне піддаватися навіюванням зловісних дамочок зі спіритичного товариства «Світло» з вулиці Елізабетс, не була готова так рішуче перегорнути сторінку. Щоб угамувати її зітхання, пан Федеріко погодився створити серію портретів покійної дочки, яких запраглося матері, перш ніж працівники похоронного бюро взялися б укладати тіло до труни зі слонової кості, оздобленої блакитними скельцями, для довічного зберігання.