Туманне місто

Як же просто — змиритися й скоритися отут, простягшись на снігу й склепивши навіки очі. Але вона відчувала тремтливий подих життя в череві, подих, який не бажав згаснути, який тримав її на ногах, і вона розуміла, що не піддасться ні болю, ні холоду. Зібрала всі сили, яких, власне, вже й не мала, і знов підвелася. Вузли болю зав’язувалися в череві, та вона не звертала на це уваги й наддала ходу. Не зупинялася, доки позаду не залишився лабіринт поховань та зацвілих статуй. І допіру тоді, підвівши очі, відчула подих надії, бо побачила, як у призахідних сутінках вималювалися двері з кованого заліза, що вводили до Старої Книжкової фабрики.

Удалині, аж до попелясто-тьмавого обрію, простягалося Нове Селище. Цей заводський район був темним відсвітом Барселони, зачарованої сотнями димарів, які випускали чорну кров свого віддиху на червінь неба. У міру заглиблення дівчини в клубок провулків, затиснутих майстернями й печерами складів, її очі розпізнавали обриси деяких головних будівель району, від текстильної фабрики «Дім Саладрігаса» до Водо­напірної Вежі. Стара Книжкова фабрика вирізнялася серед них. З її химерного обрису виринали вежі й підвісні мости, які здавалися витвором якогось диявольського архітектора, що винайшов спосіб насміятися із законів перспективи. Бані, мінарети та димарі скакали в безладді склепінь та нефів, підтримуваних дюжинами підпірних напіварок та колон. Скульптури й рельєфи зміїлися по її мурах, а барабани, зрешечені численними вікнами, вистрілювали голками примарного світла.

Дівчина подивилася на батарею гаргулів, що викінчували карнизи й гноїлися хвилями пари, від яких ішов гіркий запах чорнила й паперу. Відчуваючи, що біль знов розгоряється в нутрощах, вона поквапилася до великих головних дверей і смикнула за шнур дзвінка. За дверима з кованого заліза почулася приглушена луна дзвоника. Дівчина озирнулася й помітила, що за лічені миті сніг укрив сліди її кроків. Крижаний пронизливий вітер притискав її до дверей із кованого заліза. Вона знов із силою смикнула за шнур дзвінка, ще раз і ще, але відповіді не було. Тремке світло довкола, здавалося, поступово гасло, тіні швидко простягалися до її ніг. Розуміючи, що в неї вже не лишається багато часу, вона відступила від дверей на декілька кроків і придивилася до вікон на головному фасаді. За одною матовою стулкою вирисовувався силует, застиглий, немов павук у центрі своєї тканки. Дівчині не вдавалося побачити його обличчя або розпізнати щось більше за обрис жіночої постаті, але зрозуміла, що за нею стежать. Вона замахала руками й гукнула, просячи про допомогу. Силует залишався нерухомим, аж доки раптом світло, що окреслювало його, згасло. Вікно стало повністю темним, але дівчина змогла помітити, що двоє очей, які уважно споглядали за нею, і далі перебували в тій темряві, нерухомі, ряхтіючи в присмерку. Страх уперше змусив її забути про холод і біль. Вона смикнула за шнур утретє й, зрозумівши, що так теж не отримає відповіді, застукотіла кулаками у двері й закричала. Вона гатила, аж скривавила руки, благаючи про допомогу, поки не охрипла й уже не могла триматися на ногах. Повалившись у холодну калюжу, заплющила очі й услухалась у тріпотіння життя в череві. Невдовзі сніг почав укривати їй обличчя й тіло.

Сутінки вже насувалися, мов пролите чорнило, коли двері розчинилися, махнувши світляним віялом над її тілом. Дві постаті з гасовими ліхтарями в руках уклякли поряд із нею. Один з чоловіків, кремезний і з лицем, подзьобаним віспою, відсунув волосся з чола дівчини. Вона розплющила очі й усміхнулась. Чоловіки переглянулися, і тоді другий, молодший та менший на зріст, указав на щось блискотливе в долоні дівчини. Каблучка. Молодший простяг по неї руку, але товариш зупинив його.

Удвох вони підвели її. Старший і сильніший узяв її на руки й наказав другому бігти по допомогу. Молодий неохоче погодився й зник у сутінках. Дівчина не зводила погляду з очей кремезного чоловіка, який ніс її на руках, і жебоніла слово, що ніяк не могли проказати скуті холодом губи. Спасибі, спасибі.

Чоловік, який трохи кульгав, поніс її до якоїсь прибудови, ніби каретного гаража, біля входу до фабрики. Опинившись усередині, дівчина завважила інші голоси й відчула, як кілька рук підтримують її та вкладають на дерев’яний стіл біля вогню. Потроху тепло від полум’я розтопило сльози крижинок, що перлинами всипали її волосся й лице. Дві дівчини, такі ж молоді, як і вона, і в одягу служниць, загорнули її в покривало й заходилися розтирати їй руки й ноги. Чиїсь долоні, що пахли спеціями, піднесли їй до губ келих гарячого вина. Тепле питво полилося по нутрощах, мов якийсь бальзам.