Туманне місто

На шостий день, коли вже почало здаватися, що та зустріч мені наснилась, я рушив вулицею Міральєрс до бічного входу церкви Святої Марії Морської. Густий туман спустився на місто й плив по вулицях, немов білясте покривало. Портик церкви був відчинений. Я пішов туди, де завважив на вході до храму обриси одягнутих у біле жінки й дівчинки, яких за секунду туман огорнув своїми обіймами. Я увійшов до базиліки. Струмінь повіт­ря затягував туман усередину, й примарна пелерина пари пливла поміж рядів лавок центральної нави, палахкотячи від полум’я свічок. Я впізнав Антонію, служницю, що вклякла біля одної зі сповідалень із виразом скрухи й мольби на обличчі. У мене й сумніву не було, що зізнання цієї гарпії повинно було мати дух і густоту дьогтю. Бланка очікувала на одній з лавок, схрестивши ноги й задивившись на олтар. Я підійшов до краю лавки, і вона обернулася. Побачивши мене, усміхнулася, обличчя їй засвітилося, змусивши мене вмить забути про нескінченні злиденні дні, проведені в намаганні зустріти її. Я сів поряд.

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Прийшов на месу, — вигадав я.

— Це не година меси, — засміялася вона.

Я не хотів брехати й опустив очі. Не було потреби щось їй говорити.

— Я теж скучала за тобою, — сказала вона. — Думала, що ти забув про мене.

Я заперечно хитнув головою. Атмосфера туману й шепотіння додала мені сміливості, і я наважився вимовити одне з тих зізнань, які видумав для чергової оповідки про магію та героїзм.

— Я ніколи не зміг би забути про тебе.

Такі слова прозвучали б порожніми й смішними, якби їх не вимовив восьмилітній хлопчак, який, можливо, не розумів, що каже, але відчував це. Бланка подивилася мені в очі з дивним смутком, не властивим погляду дівчинки, й міцно стиснула мою руку.

— Обіцяй, що ніколи не забудеш про мене.

Служниця Антонія вже, напевно, вільна від гріха й готова знову впасти в нього, з ненавистю позирала на нас, стоячи скраю від рядів лавок.

— Панночко Бланко?

Бланка не зводила очей з мене.

— Обіцяй мені.

— Обіцяю.

І знов служниця забрала з собою мою єдину подругу. Я дивився, як вони йдуть по центральному проходу базиліки й зникають у тильних дверях, що ведуть на бульвар Борн. Проте цього разу в мій смуток просочилася крапля зловтіхи. Щось підказувало мені, що служниця була жінкою з ураженою совістю й, очевидно, постійно приходила до сповідальні зізнаватися у своїх провинах. Дзвони храму пробили четверту, і в моїй голові почав визрівати зародок плану.

Відтоді, щоразу по обіді, за чверть до четвертої, я з’являвся у церкві Святої Марії Морської і сідав на одну з лавок поблизу сповідальні. Не минуло й кількох днів, як я знов побачив їх. Зачекав, доки служниця уклякла перед сповідальнею, і наблизився до Бланки.

— Що два дні о четвертій, — пошепки повідомила вона.

Не гаючи й миті, я взяв її за руку й повів за собою по базиліці. Я придумав для неї оповідку, дія якої відбувалася саме тут, поміж колон та каплиць храму, з прикінцевим двобоєм у крипті, розташованій під вівтарем, між злим духом, створеним із попелу й крові, та героїчним лицарем. Це була перша оповідка з пригодницької серії під назвою «Привиди собору» з усілякими подробицями про жахіття й кохання, які я вигадав для Бланки, й у моєму безмірному марнославстві автора-­початківця вона видавалася мені майже незрівнянною. Першу частину закінчив саме тоді, коли вже слід було повернутися до сповідальні й зустрітися зі служницею, яка цього разу не побачила мене, бо я заховався за колоною. Кілька тижнів ми з Бланкою зустрічалися там що два дні. Ділилися дитячими історіями та мріями, поки служниця мучила пароха розлогим переліком своїх гріхів.

Наприкінці другого тижня сповідальник, священник із зовнішністю колишнього боксера, помітив мою присутність і хутко в усьому розібрався. Я вже збирався вислизнути з церкви, коли він наказав мені підійти до сповідальні. Його боксерський вигляд переконав мене, і я послухався. Вкляк у сповідальні, тремтячи перед очевидністю викриття моїх хитрощів.

— Богородице Діво, радуйся, — пробурмотів я крізь решітку.

— Годі святенником прикидатися, пройдо.

— Вибачте, панотче. Я просто не знаю, що слід казати.

— Тобі цього не пояснили в школі?

— Учитель — атеїст і каже, що ви, священники, є знаряддям капіталу.

— А він чиє знаряддя?

— Він не казав. Гадаю, має себе за вільного агента.

Священник розсміявся.

— І де це ти навчився так балакати? У школі?

— Читаючи.

— Читаючи — що?

— Що дістану.

— І вже читаєш слово Господнє?

— А Господь пише?

— Будеш таким вумним — горіти тобі в пеклі.

Я проковтнув слину.

— Тепер я маю розказати вам мої гріхи? — пригнічено промурмотів я.

— Не треба. Вони в тебе на лобі написані. А що це ти витіваєш зі служницею та отим дівчам майже щодня?

— Що витіваю?

— Нагадую тобі: тут сповідальня; збрешеш священнику, все одно з’явиться Господь і поб’є тебе громом, — пригрозив сповідник.

— Ви певні?

— Я б на твоєму місці не ризикував; нумо, викладай.

— А з чого починати? — запитав я.

— Мацання й слівця всілякі сороміцькі можеш пропустити, а от розкажи-но, що ти насправді постійно робиш у моїй парафії о четвертій годині дня?