Туманне місто

Стояння навколішки, сутінки й запах воску мають у собі щось таке, що спонукає вилити душу. І я розповів геть усе. Священник слухав мовчки, покашлюючи щоразу, як я зупинявся. Наприкінці мого зізнання, коли я вже гадав, що він відправить мене прямісінько в пекло, я почув, що священник сміється.

— Хіба ви не накладете на мене покуту?

— Як тебе звати, хлопійку?

— Давид Мартін, пане.

— «Отче» треба казати, а не «пане». А панує над тобою Отець наш, чи пак Усевишній, натомість я для тебе не просто отець, а святий отець, або можна — отець Себастьян.

— Пробачте мені, отче Себастьяне.

— Достатньо просто «отче». А простить Господь. Я тільки сповідую. Так от, сьогодні можеш іти. Маєш тільки попередження та прочитаєш кілька разів «Богородице Діво…». І оскільки я вірю, що Господь у своїй безмежній мудрості обрав цю незвичайну путь для твого набли­ження до церкви, пропоную тобі угоду. Через день, за пів години до зустрічі з твоєю панночкою, ти приходиш і допомагаєш мені прибирати в ризниці. Навзамін я триматиму служницю на сповіді щонайменше пів години, аби в тебе був час.

— І ви оце робите для мене, отче?

— Ego te absolvo in nomine Patris et Filii et Spiritus Sancti[5]. А тепер паняй звідси.

3

Отець Себастьян показав, що він людина слова. Я приходив на пів години раніше й допомагав йому в ризниці, бо бідолаха накульгував і ледве міг упоратися сам. Йому подобалося слухати мої історії, які, вважав він, були маленькими простими блюзнірствами, але вони його роз­важали, особливо про привидів та чаклунство. Мені здалося, що він був таким же самотнім, як і я, тож після мого зізнання, що Бланка — моя єдина приятелька, взявся допомогти мені. Я жив заради тих зустрічей.

Бланка завжди видавалася блідою й усміхненою, вдягнена була у плаття кольору слонової кості. Завжди в нових черевиках та намистах зі срібними медальками. Вона слухала оповідки, що я вигадував для неї, й розказувала про свій світ та про великий похмурий будинок, у якому усамітнився батько, недалеко звідси — місце, яке лякало її і яке вона ненавиділа. Іноді розповідала про матір, Алісію, з якою мешкала в старовинному родинному будинку в Саррії. А деколи, майже плачучи, згадувала батька, якого обожнювала, але він — казала вона — хворів і вже майже не виходив з дому.

— Мій батько — письменник, — розповідала дівчина. — Як ти. Але вже не пише для мене оповідань, як раніше. Тепер пише тільки історії для одного чоловіка, що іноді приходить до нього ввечері. Я ніколи його не бачила, але одного разу, коли залишалася там ночувати, почула, як вони розмовляли допізна, замкнувшись у батьковому кабінеті. Той чоловік недобрий. Я боюся його.

Щоразу, попрощавшись із нею, я вертався ввечері додому й снив наяву тою миттю, коли звільню її від присутності тих відсутностей, від того нічного гостя, від того життя під скляним ковпаком, яке проминало, щодня крадучи в неї світло. Кожного вечора я казав собі, що не забуду про неї, що самим спогаданням можу її врятувати.

Одного листопадового дня, коли вранці світ спалахнув блакиттю й памороззю на вікнах, я пішов, як завжди, на зустріч із нею, але Бланка не з’явилася на наше побачення. Два тижні я даремно чекав щодня в базиліці на появу моєї подруги. Шукав її повсюди, і коли мій батько заскочив мене розплаканого увечері, то я збрехав йому, що мені болять зуби; утім, жоден зуб ніколи не міг боліти так, як ота відсутність. Отець Себастьян, що вже почав турбуватися, бачачи моє щоденне неприкаяне очікування, якось присів поряд і спробував мене втішити.

— Мабуть, Давиде, тобі слід забути про твою подругу.

— Не можу. Я їй пообіцяв, що ніколи про неї не забуду.

Минув місяць після зникнення Бланки, і я усвідомив, що починаю забувати її. Покинув ходити що два дні до церкви, вигадувати оповідки для неї, уявляти в темряві її образ щоночі, коли засинав. Почав забувати звук її голосу, її запах, світло від її обличчя. І коли зрозумів, що втрачаю її, я вирішив піти до отця Себастьяна й благати простити мене, вирвати з мене цей біль, що пожирав ізсередини, кидаючи мені в лице, що я порушив обіцянку й був нездатний пам’ятати про єдину подругу, яку мав у житті.