Туманне місто

Простягнута на столі, дівчина окинула поглядом кімнату й зрозуміла, що вона на кухні. Одна служниця підклала дівчині під голову якусь тканину, і чоло їй запало назад. У такому положенні вона бачила приміщення перекинутим, і горщики, сковорідки та інше начиння ніби подолали закон тяжіння. І тоді вона завважила ту пані. Бліде й спокійне обличчя пані в білому повільно наближалося від дверей, ніби та крокувала по стелі. Служниці розступилися перед нею, а кремезний чоловік, наче аж трохи боязко опустивши очі, швидко вийшов. Дівчина чула, як віддаляються кроки й голоси, і зрозуміла, що лишилася наодинці з панею в білому. Тоді побачила, як та нахиляється над нею, і відчула її теплий приємний подих.

— Не бійся, — прошепотіла пані.

Сірі очі уважно дивилися на неї в тиші, а тильним боком долоні — з найніжнішою, яку тільки ця дівчина бачила, шкірою — жінка пестила її щоку. Дівчина подумала, що поставою й поведінкою пані скидалася на переможеного ангела, скинутого з неба в павутиння забуття. Дівчина поринула в затишок її погляду. Пані всміхнулась і з безмежною ніжністю погладила її по обличчю. Так у них минуло чи не пів години, майже в тиші, аж доки з двору долинув якийсь галас, і служниці повернулися у супроводі того молодого помічника та якогось пана, закутаного в товсте пальто і з чорною валізкою в руці. Лікар наблизився й негайно поклав руку їй на пульс. Його очі стривожено розглядали дівчину. Він помацав їй живіт і зітхнув. Дівчина ледве розуміла накази, які лікар віддавав служницям та слугам, що скупчилися біля вогню. Лише тоді вона знайшла сили й здобулася на голос, запитавши, чи дитина народиться здоровою. Лікар, який, судячи з виразу його обличчя, уже вважав обох покійниками, тільки перезирнувся з пані в білому.

— Давид, — промурмотіла дівчина. — Він зватиметься Давидом.

Пані кивнула й поцілувала її в чоло.

— Тепер ти маєш зібратися з силами, — прошепотіла пані їй на вухо, міцно тримаючи за руку.

Минули роки, і я дізнався, що та заледве сімна­дцятилітня дівчина лежала в повній тиші, не проронивши й стогону, розплющивши очі, з яких текли сльози по щоках, поки лікар ланцетом розрізав їй живіт, витягаючи на світ дитину, яка згодом зможе її пам’ятати лише зі слів інших. Я безліч разів питав себе, чи породілля встигла побачити, як пані в білому обернулася до неї спиною, аби прийняти на руки немовля й притулити до грудей, повитих білим шовком, тоді як мати простягала руки й благала, аби їй дали подивитися на дитину. Я часто питав себе, чи та дівчина змогла почути плач своєї дитини, коли маля понесли геть руки іншої жінки, а її полишили саму в тій кімнаті, простерту в калюжі власної крові, доки всі не повернулися, щоб огорнути саваном її ще тремке тіло. Я питав себе, чи відчувала вона, як одна зі служниць моцувалася з каблучкою на її лівій руці, аж обдираючи шкіру з пальця, аби вкрасти прикрасу, тимчасом як її тіло знов тягли в ніч, і обидва чоловіки, що були порятували її, вкладали її тепер на дроги. Я стільки разів питав себе, чи вона ще дихала, коли коні зупинилися й обидва типи взялися за саван, аби жбурнути його в канаву, по якій стічні води сотень фабрик неслися в нетрі халуп та хижок із очерету й картону, що вкрили пляж Боґатель.

Мені хотілося вірити, що в останній момент, коли смердючий потік виплюнув її у море, а саван розгорнувся у струмені, аби віддати її тіло бездонному мороку, вона усвідомлювала, що дитина, яку вона привела на світ, житиме й зав­жди її пам’ятатиме.

Я ніколи не дізнався про її ім’я.

Та дівчина була моєю матір’ю.

Панночка з Барселони