Туманне місто

Востаннє я побачив Бланку на початку того грудня. Спустившись на вулицю, я з під’їзду дивився на дощ, коли розгледів її. Вона крокувала під дощем, лаковані білі туфлі й сукня кольору слонової кості були забризкані водою з калюж. Я побіг їй назустріч і побачив, що вона плаче. Спитав, що трапилося, і вона обійняла мене. Бланка сказала, що її батько був дуже хворий, а вона втекла з дому. Я відповів, щоб вона нічого не боялася, що ми втечемо разом, що я, коли треба, вкраду грошей і куплю два квитки на потяг, і ми назавжди зникнемо з міста. Бланка всміхнулась і обійняла мене. Отак ми стояли мовчки, обійнявшись, під будівельним риштуванням залу для хорового товариства «Орфеон», коли з грозової мряки виїхала велика чорна карета й зупинилася перед нами. З неї вийшла темна фігура. Це була Антонія, служниця. Вона вирвала Бланку з моїх обіймів і заштовхнула її до карети. Бланка закричала, і коли я хотів схопити її за руку, то служниця обернулася й з усіх сил заліпила мені ляпаса. Приголомшений ударом, я впав горілиць на бруківку. А коли підвів­ся, карета вже віддалялась.

Я побіг під дощем за каретою аж до місця, де йшло будівництво Лаєтанського шляху[6]. Нова магістраль була поки що довгим яром залитих водою канав, який мачете динамітних вибухів та кульові молоти кранів прорубали крізь джунглі провулків та будинків кварталу Ла Рібера. Екіпаж оминав вибоїни та калюжі, й відстань між нами росла. Намагаючись не згубити його з виду, я видряпався на гору цегли й землі вздовж однієї канави, залитої дощем. Та зненацька відчув, як ґрунт вислизає з-під ніг. Я покотився на дно канави й упав ницьма у яму з водою. Але зумів намацати ногою дно й випростатися у твані, що сягала мені до пояса. А тоді зрозумів, що вода була отруйна, повна чорних павуків, які плавали й пересувалися по поверхні. Комахи ринули на мене й обсіли руки аж по лікоть. Я заволав, розмахуючи руками й деручись угору по глинистих схилах канави, охоплений панікою. А коли таки зміг вибратися із затопленої канави, вже було пізно. Карета даленіла в напрямку міста, і її обрис танув під покровом дощу. Промок­лий до кісток, я потягся назад додому, де батько й не прокидався, замкнувшись у своїй кімнаті. Я скинув одяг і забрався в ліжко, здригаючись від люті та холоду. Помітив, що шкіра на долонях і передпліччях вкрилася маленькими червоними кровоточивими цятками. Укуси. Павуки в канаві не гаяли часу. Я відчув, що отрута горить у крові, і я непритомнію, падаючи в темну прірву поміж свідомістю й сном.

Уві сні я серед грози біг по пустинних вулицях свого району в пошуках Бланки. Чорний дощ решетив фасади, а відсвіт блискавиць давав змогу побачити силуети вдалині. Велика чорна карета тяглася в тумані. Всередині їхала Бланка, тарабанячи кулаками по вікнах і волаючи. Я біг навздогін її крикам аж до якоїсь вузької, темрявої вулиці, де розгледів, як карета зупиняється перед великим темним будинком, що скручувався у величезну вежу й кинджалом встромлявся у небо. Бланка виходила з карети й дивилася на мене, в мольбі простягаючи руки. Я хотів підбігти до неї, але зміг ступити заледве кілька кроків. І тоді у дверях з’явився величезний темний силует — ангел з мармуровим обличчям. Дивля­чись на мене й посміхаючись по-вовчому, він розпро­стер над Бланкою чорні крила й огорнув її обіймами. Я кричав, але на місто звалилась абсолютна тиша. На якусь нескінченну мить дощ застиг у повітрі, мільйони кришталевих сліз пливли в порожнечі, а я побачив, як ангел цілує її в чоло, і від його губ на шкірі залишається слід, мов від розпеченого заліза. Коли ж дощ торкнувся землі, обоє вже зникли назавжди.

Без імені

Барселона, 1905 р.

Кількома роками пізніше мені сказали, що востаннє бачили її, коли вона простувала по тому похмурому проспекту, що веде аж до входу Східного кладовища. Вечоріло, і крижаний північний вітер гнав склепіння червоних хмар понад містом. Вона крокувала самотня, здригаючись від холоду й лишаючи по собі струмінь непевних слідів на сніжному покривалі, бо в другій половині дня почало сніжити. Піді­йшовши до входу на цвинтар, дівчина затрималася на мить, аби перевести дух. За мурами виднівся ліс фігур ангелів та хрестів. Подих мертвих квітів, вапна й сірки лизнув її обличчя, запрошуючи ввійти. Вона вже збиралася рушити далі, коли раптовий біль, ніби розпечене залізо, пронизав нутрощі. Дівчина притисла руки до живота й глибоко задихала, стримуючи нудоту. Якусь нескінченну мить існували тільки мука й страх не змогти ступити більше ні кроку, звалитися просто перед воротами кладовища, страх бути знайденою так на світанку — притулившись до списоподібного пруття, ніби фігура з криги й паморозі, з дитиною, яку несла у своєму череві, вже безповоротно скутому крижаним саркофагом.