Туманне місто

— А я вам за сарказм, Сервантесе. Вам, іспанцям, шкодить надмір гордості й брак витримки. Не здавайтеся так швидко. Повчіться у вашого співвітчизника Лопе де Веги. Яке в колиску, таке і в могилку, як у вас кажуть.

— Я матиму це на увазі. Тож ваша світлість бачить якусь можливість прийняти мій твір?

Леонелло щиро розреготався.

— Коваль коня кує, а жаба й собі лапу дає! Сервантесе, ніхто не схоче дивитися, скажімо так, розпачливі драми, де розповідатимуть, що серця людей — гнилі й що пекло — це ти сам та твій ближній. Народ ходить у театр посміятися, поплакати, щоб йому розказали, який він добрий і благородний. Ви ще не втратили наївності й вірите, що володієте, скажімо так, істиною, яку слід розповісти. Ну, це минеться з роками, принаймні я на це сподіваюся, бо не хотілось би побачити вас на вогнищі або гниючи в тюрязі.

— Отже, ви не вірите, що мій твір може когось зацікавити…

— Я цього не сказав. Скажімо, що я знаю декого, хто, можливо, таки міг зацікавитись.

Сервантес відчув, як у нього закалатало серце.

— Яким передбачуваним є голод, — зітхнув Леонелло.

— Голод, на відміну від іспанців, не має гордості та вирізняється постійністю, — підіграв Сервантес.

— Бачите? У вас таки є трохи вправності. Ви вмієте підхоплювати вислови й вибудовувати драматичну, скажімо так, лінію репліки. Це нормально для початківця, та багато невігласів, чиї твори вже й виставлялися, не вміють навіть прописати відхід актора на задній план…

— Чи тоді не могли б ви мені допомогти, пане Лео­нелло? Я зможу зробити будь-що і швидко вчуся.

— У цьому я не маю сумнівів…

Леонелло споглядав його, вагаючись.

— Що завгодно, ваша світлосте. Благаю вас…

— Є тут дещо, що могло б вас зацікавити. Але воно має свої, скажімо так, ризики.

— Ризик мене не лякає. Принаймні не більше, ніж злидні.

— У цьому разі… знаю я одного пана, з яким маю, скажімо так, певну угоду. Коли на моїм шляху трап­ляється молоде обдаровання з певним потенціалом, як, скажімо так, ви, я посилаю такого до нього, а він, скажімо так, дякує мені. По-своєму.

— Слухаю якнайуважніше.

— Ось що мене турбує… За збігом обставин згаданий пан перебуває, скажімо так, проїздом у місті.

— А цей пан — театральний імпресаріо, як і ваша світлість?

— Щось подібне, скажімо так. Видавець.

— Ще краще…

— Вам видніше. Він має філії в Парижі, Римі та Лондоні й завжди розшукує специфічний тип таланту. Скажімо, як ось ваш.

— Я вам безмежно вдячний за…

— Не треба мені дякувати. Підіть до нього й скажіть, що ви від мого імені. Але покваптеся. Мені відомо, що він у місті лише на кілька днів…

Леонелло записав ім’я на аркуші й простяг його Сервантесові.

Андреас Кореллі

Друкарня Світла

— Ви знайдете його в Трактирі Борґезе, як стемніє.

— Гадаєте, його зацікавить мій твір?

Леонелло загадково посміхнувся.

— Щасти вам, Сервантесе.

Коли зайшла ніч, Сервантес надів єдину чисту зміну білизни, що мав, і рушив до Трактиру Борґезе, осторонця, оточеного садами та каналами й розташованого неподалік від палацу пана Ансельмо Джордано. Перед сходами його зустрів поважний слуга, який повідомив, що на нього чекають і що Андреас Кореллі невдовзі прийме. Сервантесові подумалось, що, мабуть, Леонелло був доброзичливішим, ніж удавав, і вже надіслав рекомендаційного листа своєму другові-­видавцеві. Слуга супроводив Сервантеса до великої овальної бібліотеки, зануреної в напівморок й опалюваної каміном, звідки променіло миготливе світло, танцюючи по безмежних книжкових полицях. Два великі фотелі були присунуті до вогню, і Сервантес, повагавшись якусь мить, сів у один із них. Гіпнотичний танець вогню та його жаркий подих огорнули гостя. Минуло кілька хвилин, і аж тоді він помітив, що не сам. У другому фотелі сиділа висока, вугласта постать. Вона була вдягнута в чорне й мала приколотим до одягу срібного ангела, такого ж, як той, що він побачив на вилозі Леонелло того самого вечора. Найперше його увагу притягли руки чоловіка — найбільші з колись бачених, бліді, з довгими гострими пальцями. А друге — його очі. Два люстра, в яких відбивалися полум’я й Сервантесове обличчя, які ніколи не моргали, але зіниці яких, здавалося, міняли свій візерунок, хоча жоден м’яз обличчя навіть не ворухнувся.

— Добряга Леонелло каже, що ви людина з великим талантом і малими статками.

Сервантес ковтнув слину.

— Нехай вас не бентежить мій вигляд, Сервантесе. Зовнішність не завжди обманює, але майже завжди приголомшує.

Сервантес мовчки кивнув. Кореллі посміхнувся, не розтуляючи губ.

— Ви принесли мені драму. Я не помиляюсь?

Сервантес простяг йому рукопис і побачив, як Кореллі всміхнувся сам до себе, прочитавши назву.

— Це перший варіант, — збрехав Сервантес.

— Уже ні, — відказав Кореллі, гортаючи сторінки.

Сервантес споглядав, як видавець читає — спокійно, часом посміхаючись або здивовано підносячи брови. На столику, що стояв поміж фотелями, ніби матеріалізувалися келих для вина й пляшка з трунком вишуканого кольору.

— Пригощайтеся, Сервантесе. Не самим же письменством перебиватися.