Туманне місто

Сервантес налив собі вина й підніс келих до губ. Солодкий п’янкий аромат розлився по піднебінню. Він випив вино у три ковтки й відчув необорне бажання налити собі ще.

— Без соромливості, друже мій. Келих без вина — це образа життю.

Невдовзі Сервантес втратив лік посмакованим склянкам. Його охопила приємна оздоровча сонливість, і крізь приспущені повіки він побачив, що Кореллі й далі читає рукопис. Трохи по тому впала завіса глибокого сну, і Сервантес віддався тиші.

Коли він знову розплющив очі, обрис Кореллі чорнів на тлі каміна. Видавець стояв перед по­лум’ям, спиною до гостя, з рукописом у долоні. Сер­вантес відчув легкий приступ нудоти, солодкавий присмак вина в горлі й запитав сам себе, скільки ж часу минуло.

— Колись ви напишете шедевр, Сервантесе, — сказав Кореллі. — Але це не те.

І, не сказавши більш ні слова, видавець жбурнув рукопис у вогонь. Сервантес кинувся до вогню, але гуготіння полум’я зупинило його.

Він дивився, як невпинно згоряє плід його праці, чорнильні рядки забарвлюються синім полум’ям, а струмені білого диму феєрверково зміяться по сторінках. У відчаї він упав на коліна, а коли обернувся, побачив, що Кореллі співчутливо дивиться на нього.

— Іноді письменникові треба спалити тисячу сторінок, перш ніж напише одну, гідну мати його підпис. Ви заледве розпочали. Ваш твір чекатиме на вас на порозі вашої зрілості.

— Ви не мали права робити цього…

Кореллі посміхнувся й простяг йому руку, щоб допомогти підвестися. Сервантес повагався, але зрештою прийняв її.

— Хочу, щоб ви дещо написали для мене, друже мій. Без поспіху. Можливо, це забере роки, то й нехай. Навіть більше, ніж ви можете припустити. І це відповідатиме вашій амбіції та прагненням.

— Що ви знаєте про мої прагнення?

— Як і всі, хто мріє стати поетом, Сервантесе, ви — мов розгорнута книжка. Тому ж то, адже ваш «Поет у пеклі» видається мені звичайною дитячою іграшкою, твором, який минеться, я постановив собі зробити вам серйозну пропозицію. Пропозицію, щоб ви написали твір, гідний вас. І мене.

— Ви спалили все, що я зміг написати за місяці праці.

— І зробив вам послугу. А тепер скажіть мені від щирого серця, чи й справді думаєте, що я не маю рації.

Якийсь час Сервантес повагався, та зрештою кивнув.

— І скажіть мені, чи я помиляюсь, стверджуючи, що в глибині душі ви плекаєте надію написати твір, який перевершить написане вашими суперниками, який затьмарить ім’я такого собі Лопе та його плідну вигадливість…

Сервантес хотів запротестувати, та йому забракло слів. Кореллі знов усміхнувся до нього.

— Вам нема чого соромитися через це. Ні думати, що це бажання робить із вас когось на взір Джордано…

Сервантес підвів розгублений погляд.

— Звичайно ж, я знаю історію Джордано та його музи, — відповів Кореллі, упереджаючи його запитання. — Знаю її, бо знайомий зі старим маестро вже багато літ, ви тоді ще навіть і не народилися.

— Ансельмо Джордано — мерзотник.

Кореллі розсміявся.

— Ні, це не так. Він просто людина.

— Людина, що має заплатити за свої злочини.

— Ви так гадаєте? Скажіть іще, що збираєтеся битись із ним на дуелі.

Сервантес поблід. Звідки видавець міг знати, що він кілька місяців тому покинув Мадрид, втікаючи через наказ про затримання за участь у дуелі?

Кореллі обмежився хитрою посмішкою й наставив на нього палець, ніби звинувачуючи.

— І які ж злочини ви приписуєте нещасному Джордано, окрім його схильності малювати буколічні сценки з козами, незайманками й пастушками на смак торговців та єпископів, а ще повногрудих мадонн, що радують зір парафіян просто посеред молитви?

— Він украв цю нещасну дівчину й тримає її ув’яз­неною у своєму палаці, аби задовольнити свою пожадливість та ницість. Аби приховати брак таланту. Аби затерти свою ганьбу.

— Як же легко люди гудять подібних до себе за дії, що вчинили б і самі, якби випала нагода…

— Я ніколи не зробив би того, що зробив він.

— Ви певні?

— Абсолютно.

— І чи зважилися б на випробування?

— Не розумію вас…

— Скажіть, пане Сервантесе, що ви знаєте про Франческу ді Парму? Тільки не треба тут поем про збезчещену дівчину та її жорстоке дитинство. Ви вже продемонстрували мені, що володієте основами театральної майстерності…

— Я знаю тільки… що вона не заслуговує жити у в’язниці.

— А може, це через її красу? Можливо, це її звеличує?

— Через її чистоту. Через її доброту. Через її не­винність.

Кореллі облизнув губи.

— Вам уже приспів час покинути літературу й піти у священники, друже Сервантесе. Кращі платня, житло, не кажучи вже про гарячі й розмаїті страви. Аби бути поетом, треба мати велику віру. Більшу, ніж сповідуєте ви.

— Ви з усього смієтеся?

— Лише з вас, Сервантесе.

Сервантес підвівся й рушив до дверей.

— Тоді полишаю вас самого, щоб ваша світлість удосталь посміялася.

Сервантес уже майже підійшов до дверей зали, коли вони зачинилися в нього перед носом із такою силою, що він аж упав на підлогу. Він уже майже спромігся підвестись, коли побачив, що Кореллі схилився над ним — двохметрова вугласта фігура, яка, здавалось, от-от накинеться на нього й розірве.

— Підводьтеся, — наказав Кореллі.