Туманність Андромеди

Відблиски променів облямовували контури мідних гір сріблясто-рожевою короною, що відбивалася широкою дорогою на мідних хвилях фіолетового моря. Вода кольору густого аметиста здавалася важкою і спалахувала всередині червоними вогнями, наче скупчення живих маленьких очей. Хвилі лизали масивне підніжжя велетенської статуї, що в гордій самотності стояла далеко від берега. Жінка, вирізьблена з темно-червоного каменя, відкинула назад голову і, наче в екстазі, тяглася руками до полум’яної глибини неба. Вона справді могла бути дочкою Землі — цілковита схожість з нашими людьми вражала не менше, ніж незвичайна краса статуї. В її постаті, що наче втілювала мрії скульпторів Землі, поєднувалася могутня сила й одухотвореність кожної лінії обличчя й тіла. Від полірованого червоного каменя статуї струменіло полум’я невідомого і тому таємничого й звабливого життя.

П’ятеро людей Землі мовчки дивилися на дивовижний новий світ. Тільки з широких грудей Мвена Маса вихопилося довге зітхання — з першого ж погляду на статую кожний нерв його напружився в радісному чеканні.

Напроти статуї, на березі, різьблені срібні башти прикрашали початок широких білих сходів, що легко підносилися над гущавиною струнких дерев з бірюзовим листям.

— Вони повинні дзвеніти! — шепнув Дар Вітер на вухо Веді, показуючи на башти, і та ствердно нахилила голову.

Передавальний апарат нової планети послідовно й беззвучно розгортав нові картини.

На мить промайнули білі стіни з широкими виступами, прорізані порталом з блакитного каменю, і екран розкрився у високому приміщенні, залитому яскравим світлом. Матово-перлисте забарвлення порізаних жолобками стін надавало надзвичайної чіткості всьому, що було в залі. Увагу привертала група людей, які стояли перед полірованою ізумрудною панеллю.

Полум’яний, червоний колір їхньої шкіри відповідав відтінкові статуї в морі. У ньому не було нічого незвичайного для Землі — деякі племена індіанців Центральної Америки, судячи з кольорових знімків, що збереглися від стародавніх часів, мали майже таку саму, тільки менш густого відтінку шкіру.

У залі було дві жінки й двоє чоловіків. Обидві пари були одягнені по-різному. Ті, що стояли ближче до зеленої панелі, привертали увагу золотавим коротким вбранням, схожим на елегантні комбінезони з кількома застібками. На інших двох були однакові, такого самого перлистого відтінку, як і стіни, плащі, що огортали їх з голови до ніг.

Пара біля панелі робила плавні рухи, торкаючись скісних струн, натягнутих біля лівого краю панелі. Стіна з полірованого ізумруду або скла ставала прозорою. У такт їхнім рухам у кристалі пропливали, змінюючи одне одного, чіткі зображення. Вони щезали й з’являлися швидко, так що навіть натренованим спостерігачам — Юнію Анту й Дар Вітру — було важко цілком зрозуміти їхнє значення.

У безперервному змінюванні мідних гір, фіолетового океану й бірюзових лісів уловлювалась історія планети. Довгий ланцюг тваринних і рослинних форм, іноді дивовижно незрозумілих, іноді напрочуд гарних, проходив примарами минулого. Багато тварин і рослин здавалися схожими на тих, чиї рештки зберіг літопис шарів земної кори. Довго тягся висхідний шлях розвитку життя — удосконалюваної живої матерії. Нескінченно довгий шлях розвитку здавався ще довшим, важчим і нестерпнішим, ніж відомий кожному жителеві Землі його власний родовід.

У примарному сяянні приладу замелькали нові картини: вогні великих багать, нагромадження кам’яних брил на рівнинах, битви з лютими звірами, урочисті обряди похорону і релігійних відправ. На всю панель виросла постать чоловіка, прикритого плащем із строкатої шкури. Спираючись однією рукою на спис, а другу широким охоплюючим жестом піднявши до зірок, він наступив ногою на шию переможеного страховища з жорсткою гривою вздовж спини і вищиреними довгими іклами. На задньому плані стояв ряд жінок і чоловіків, які, попарно взявшись за руки, здавалося, щось наспівували.

Зображення щезло, на місці живих видінь виникла темна поверхня полірованого каменя.

Тоді двоє в золотавому вбранні відступили праворуч, а їхнє місце зайняла друга пара. Невловимо швидким рухом вони скинули плащі, і на перлистому фоні стін живим полум’ям виникли темно-червоні тіла. Чоловік простягнув обидві руки до жінки, вона відповіла йому усмішкою гордої і сліпучої радості. І в перлистому залі неймовірно далекого світу двоє почали повільний танець. Мабуть, це не був танець заради танцю, а скоріше ритмічне позування. Танцюючі, очевидно, ставили собі за мету показати досконалість, красу ліній і пластичну гнучкість своїх тіл. Але в ритмічній зміні рухів вгадувалася велична і разом з тим сумна музика, неначе спогад про довгий східчастий шлях безіменних і незліченних жертв розвитку життя, що привів до виникнення такої чудової мислячої істоти — людини.