Туманність Андромеди

Дар Вітер дивився на товсті надбрівні виступи, що свідчили про тупу лють пермського гада, і бачив поруч гнучку Веду з її ясними очима на розумному жвавому обличчі… Яка дивовижна різниця в організації живої матерії! Він мимохіть скоса подивився, намагаючись розгледіти риси Веди під шоломом, і коли знову обернувся до екрана, то на ньому було вже інше зображення. Широкий параболічний плаский, як тарілка, череп земноводного — стародавньої саламандри, приреченої лежати в теплій і темній воді пермського болота і ждати, поки щось їстівне не припливе на доступну відстань. Тоді — швидкий ривок, широка паща закривалась, і… знову безмірно терпляче безглузде лежання. Щось дратувало Дар Вітра, пригнічуючи його доказами безмежно довгої і жорстокої еволюції життя. Вітер випростався, і Ляо Лан, вгадавши його стан, запропонував їм піти відпочити в будинок. Невгамовна, цікава до всього Веда насилу відірвалась од екрана, побачивши, що вчені поспішили ввімкнути машини для електронного фотографування І одночасного звукозапису, щоб не витрачати марно потужного струму.

Веда лягла на широкому дивані у вітальні жіночого будиночка. Дар Вітер ще трохи повештався по утрамбованому майданчику перед будинком, перебираючи в пам’яті враження.

Північний ранок умив росою запорошені за день трави. Незворушний Ляо Лан повернувся з нічної роботи і запропонував відправити своїх гостей до найближчої авіабази «ельфом» — маленьким акумуляторним автомобілем. База стрибаючих реактивних літаків була розташована всього за сто кілометрів на південному сході, у нижній течії річки Тром-Юган. Веда попросила з’єднатися з експедицією, але на розкопках не знайшлося радіопередавача достатньої потужності. Відтоді, як наші предки зрозуміли шкоду від радіовипромінювань і запровадили суворий режим, спрямовані променеві передачі потребували значно складніших пристроїв, особливо для переговорів на далекі відстані. Крім того, дуже скоротилось число станцій. Ляо Лан вирішив зв’язатися з найближчою спостережною вежею скотарів. Такі вежі підтримували зв’язок між собою скерованими передачами і могли повідомити все що завгодно на центральну станцію свого району. Юна практикантка, яка збиралася вести «ельф», щоб приставити його назад, порадила заїхати дорогою на вежу: тоді гості зможуть переговорити самі по ТВФ — телевізіофону. Дар Вітер і Веда зраділи.

Поривчастий вітер змітав набік сіру куряву, куйовдив густе підстрижене волосся дівчини-водія. Вони вмістилися на вузькому тримісному сидінні.

На чистому синьому небі ледь маячив тонкий силует спостережної вежі. Незабаром «ельф» зупинився біля її підніжжя. Широко розкинуті металеві ноги підтримували пластмасовий навіс, під яким стояв такий самий «ельф». У центрі крізь навіс проходили напрямні штанги ліфта. Крихітна кабінка витягла всіх по черзі повз жилий поверх на самий верх, де їх вітав засмаглий, оголений до пояса юнак. Помітивши раптове замішання незалежного водія, Веда зрозуміла, що догадливість юної практикантки має глибоке коріння…

Кругла кімнатка з кришталевими стінами помітно погойдувалась, і легка вежа монотонно гула, як туго натягнута струна. Стеля й підлога кімнати були пофарбовані в темний колір. Вздовж вікон стояли вузькі столи з біноклями, лічильними машинами, зошитами для записів. З висоти дев’яноста метрів було добре видно величезну ділянку степу, до меж видимості сусідніх веж. Звідси постійно стежили за стадами, провадили облік кормових запасів. Зеленими концентричними кільцями лежали в степу дійні лабіринти, через які двічі на добу переганяли молочні череди. Молоко, що не скисало, як у африканських антилоп, зливали тут на місці і заморожували в підземних холодильниках, тому воно могло зберігатися дуже довго. Перегін череди здійснювався за допомогою «ельфів», що були в кожній вежі. Спостерігачі могли під час чергування вчитися, тому більшість з них були учнями, які ще не закінчили освіту. Юнак провів Веду і Дар Вітра гвинтовими сходами в жилий поверх, що висів між схрещеними балками на кілька метрів нижче. Приміщення тут мали глухі звукоізолюючі стіни, і мандрівники опинилися в цілковитій тиші. Тільки безупинне погойдування нагадувало про те, що кімната міститься на великій висоті.