Туманність Андромеди

Другий юнак саме порався біля радіо. Складна зачіска і яскраве плаття його співрозмовниці на екрані показували, що зв’язок установлений з центральною станцією — ті, що працювали в степу, носили легкі короткі комбінезони. Дівчина на екрані з’єдналася з поясною станцією, і незабаром в ТВФ вежі з’явилось сумне обличчя і маленька постать Міїко Ейгоро — головної помічниці Веди Конг. В її темних розкосих, як у Ляо Лана, очах виникло радісне здивування, і маленький рот трошки відкрився од несподіванки. За секунду на Веду і Дар Вітра вже дивилося незворушне обличчя, що не виражало нічого, крім діловитої уваги. Піднявшись нагору, Дар Вітер застав дівчину-палеонтолога за жвавою розмовою з першим юнаком і вийшов на кільцевий майданчик навколо скляної кімнати. Волога прохолода ранку давно змінилася жарким днем. Степ розіслався широко, вільно під пекучим і чистим небом. Дар Вітер знову пригадав свою неясну тугу за північною вологою землею своїх предків. Спершись на поруччя хиткого майданчика, колишній завідувач зовнішніх станцій тепер, як ніколи раніше, відчув здійснені мрії людей стародавніх часів. Рука людини відсунула далеко на північ сувору природу, і живлюче тепло півдня розлилося по цих рівнинах, що лежали, заціпенілі під холодними хмарами.

Веда Конг увійшла в кришталеву кімнату і повідомила, що далі їх узявся везти радіооператор. Дівчина подякувала історикові довгим поглядом. Крізь прозору стіну було видно широку спину Дар Вітра, що непорушно застиг у спогляданні.

— Ви замислилися, — почув він позаду, — може, думали про мене?

— Ні, Ведо, я думав про одне положення староіндійської філософії. Воно твердить, що світ створено не для людини, і сама людина тільки тоді стає великою, коли розуміє всю цінність і красу іншого життя — життя природи…

— Ви не доказали, і я не розумію.

— Мабуть, не доказав. Я б додав до цього, що тільки людина може розуміти не лише красу, але й важкі, темні сторони життя. І тільки їй доступна мрія й сила зробити життя кращим!

— Я зрозуміла, — тихо сказала Веда і після довгої мовчанки додала: — Ви змінилися, Вітре.

— Звичайно, змінився. Чотири місяці рити простою лопатою важке каміння і напівзотлілі колоди у ваших курганах. Мимоволі почнеш простіше дивитися на життя, і його звичайні радощі стануть милішими…

— Не жартуйте, Вітре, — насупилась Веда, — я кажу серйозно. Коли я познайомилася з вами, командуючим усією силою землі, що говорив з далекими світами… Там, у своїх обсерваторіях, ви могли бути надприродною істотою стародавніх людей, як це вони називали — богом! А тут, на нашій простій роботі, нарівні з багатьма ви… — Веда замовкла.

— Що ж я, — з цікавістю допитувався її співрозмовник. — Втратив велич? А що б ви сказали, побачивши мене тим, ким я був до приходу в Інститут астрофізики, — машиністом Спіральної Дороги? В цьому теж менше величі? Або механіком овочезбиральних машин у тропіках?

Веда дзвінко розсміялася.

— Відкрию вам таємницю. У школі третього циклу я була закохана в машиніста Спіральної Дороги — могутнішим за нього я не могла нікого собі уявити… А втім, он іде радіооператор. Поїдемо, Вітре!

Перед тим як впустити Веду і Дар Вітра в кабіну, льотчик ще раз спитав, чи дозволяє здоров’я обох винести велике прискорення стрибаючого літака. Він суворо дотримувався правил. Вдруге діставши ствердну відповідь, льотчик посадив обох на глибоке сидіння в прозорому носі апарата, схожого на величезну дощову краплю. Веда відчула себе дуже незручно: сидіння відкинулось назад у задертому догори корпусі. Пролунав сигнальний гонг, потужна пружина шпурнула літак майже прямовисно вгору, тіло Веди поволі занурилось у глиб крісла, наче в пружну рідину. Дар Вітер насилу повернув голову, щоб підбадьорливо усміхнутися до Веди. Льотчик ввімкнув двигун. Ревіння, гнітюча вага в усьому тілі, і краплеподібний літак помчав, описуючи дугу на висоті двадцять три тисячі метрів. Здавалося, минуло лише кілька хвилин, а мандрівники з ослаблими колінами вже виходили перед своїми будиночками в приалтайських степах, і льотчик махав їм рукою, вимагаючи відійти якнайдалі. Дар Вітер зміркував, що двигун доведеться ввімкнути від самої землі. Тут не було катапульти, як на базі. Він побіг, тягнучи за собою Веду. Назустріч їм легко бігла Міїко Ейгоро. Жінки обнялися, наче після довгої розлуки.

Розділ V

КІНЬ НА ДНІ МОРСЬКОМУ