Туманність Андромеди

— Цікаво, якого віку ця статуя? — замислено спитала сама себе Міїко.

Дар Вітер знизав плечима, пригадавши, що здивувало його найбільше.

— Чому статуя коня зовсім не обросла водоростями або черепашками?

Міїко рвучко повернулась до нього.

— Атож, атож! Я знаю такі знахідки. Виявилося, що вони були покриті особливою речовиною. Тоді час — майже кінець останнього століття ЕРС.

У морі між берегом і острівцем показався плавець. Наблизившись, він трохи виринув з води, на знак привітання змахнув руками. Дар Вітер упізнав широкі плечі й блискучу темну шкіру Мвена Маса. Скоро висока чорна постать вилізла на камінь, і добродушна посмішка засяяла на мокрому обличчі нового завідуючого зовнішніми станціями. Він швидко вклонився маленькій Міїко, широким, вільним жестом привітав Дар Вітра.

— Ми приїхали на один день разом з Рен Бозом просити вашої поради.

— Рен Боз?

— Фізик з Академії Меж Знань…

— Я його трохи знаю. Він працює над питаннями взаємовідношення простір — поле. Де ж ви його лишили?

— На березі. Він не плаває, в усякому разі не так, як ви…

Легкий сплеск урвав мову Мвена Маса.

— Я попливу на берег, до Веди! — крикнула з води Міїко.

Дар Вітер ласкаво посміхнувся дівчині.

— Пливе з відкриттям! — пояснив він Мвенові Масу і розповів про підводного коня.

Африканець слухав Вітра байдуже. Довгі пальці його ворушилися, обмацуючи підборіддя. В погляді африканця Дар Вітер прочитав занепокоєння й надію.

— Вас непокоїть щось серйозне? Тоді навіщо ж зволікати?

Мвен Мас скористався з запрошення. Сидячи на краю скелі, він розповів про свої болісні вагання. Його зустріч з Рен Бозом не була випадковою. Видіння чудового світу зірки Епсилон Тукана ніколи не залишало його. І з тієї ночі зародилася мрія — побувати в цьому світі, будь-яким способом подолати величезний простір. Щоб, відправивши повідомлення, сигнал або карту, можна було мати відповідь раніше, ніж через недосяжні для людського життя шістсот років. Відчути биття того прекрасного і такого близького нам життя, подати руку братам-людям через безодні космосу. Мвен Мас зосередив зусилля, намагаючись ознайомитися з невирішеними питаннями і незакінченими спробами, що вже тисячоліттями провадились у галузі дослідження простору як функції матерії. Тієї проблеми, про яку мріяла Веда Конг у ніч її першого виступу по Великому Кільцю…

В Академії Меж Знань такі дослідження очолював Рен Боз — молодий фізик-математик. Зустріч його з Мве-ном Масом і дальша дружба була зумовлена спільними прагненнями.

Тепер Рен Боз вважає, що проблема опрацьована і вже можна провести експеримент. Спроба, як і все, що зв’язане з космічними масштабами, не може бути проведена лабораторним способом. Обсяг питання вимагає і великого експерименту. Рен Боз визнав за необхідне зробити дослід через зовнішні станції з силовою затратою всієї земної енергії, враховуючії і резервну станцію Ку-енергії на Антарктиді. Відчуття небезпеки охопило Дар Вітра, коли він пильно подивився в палаючі очі і тремтливі ніздрі Мвена Маса.

— Ви хочете знати, що зробив би я? — спокійно поставив він вирішальне питання.

Мвен Мас кивнув і облизав пересохлі губи.

— Я не робив би експерименту, — відрізав Дар Вітер, ігноруючи гримасу горя на обличчі африканця, яка промайнула і зникла так швидко, що менш уважний співрозмовник її й не помітив би.

— Я так і думав! — вихопилося у Мвена Маса.

— Тоді навіщо вам потрібна моя порада?

— Мені здавалося, що ми зуміємо переконати вас.

— Що ж, спробуйте! Попливемо до товаришів. Вони, мабуть, готують водолазні прилади, щоб подивитися на коня!

Веда співала, і два незнайомі жіночі голоси вторували їй.

Побачивши плавців, вона подала закличний знак, по-дитячому згинаючи пальці розтулених долонь. Пісня стихла. Дар Вітер упізнав в одній з жінок Евду Наль. Вперше він бачив її без білого лікарського одягу. Її висока гнучка постать відрізнялася від інших білою шкірою. Мабуть, славнозвісна жінка-психіатр була останнім часом дуже зайнята, тому не засмагла. Синяво-чорне волосся Евди, розділене прямим проділом, було високо підібране біля скронь. Високі вилиці над трохи запалими щоками підкреслювали довгий розріз її чорних пильних очей. Обличчя невловимо нагадувало стародавнього єгипетського сфінкса — того, що з дуже давніх часів стояв на краю пустелі біля пірамідальних гробниць царів найдавнішої на землі. держави. Тепер, через десять століть після того, як зникла пустеля, на місці колишніх пісків шумлять родючі гаї, а самого сфінкса накрито скляним ковпаком, що не приховує западин його з’їденого часом обличчя.

Дар Вітер пам’ятав, що свій родовід Евда Наль вела від чілійців чи перуанців. Він привітав її за звичаєм стародавніх південноамериканських сонцепоклонників.

— Робота з істориками пішла вам на користь, — сказала Евда. — Дякуйте Веді…

Веда взяла за руку Дар Вітра і підвела до зовсім незнайомої жінки.

— Це Чара Нанді! Ми всі тут у гостях в неї і художника Карта Сана, бо вони живуть на цьому березі вже місяць, їхня студія в кінці затоки.