Туманність Андромеди

Уявіть собі хвилю, вищу за всі інші, що мчала назустріч. На гребені цієї велетенської хвилі під низькими й густими перлисто-рожевими хмарами, стояла дівчина, засмагла до кольору червоної бронзи… Вал мчав беззвучно, і вона летіла, невимовно горда в своїй самотності серед неосяжного океану. Мій глісер підкинуло вгору, і ми промчали повз дівчину, яка привітно помахала нам рукою. Тут я розгледів, що вона стояла на латі — знаєте, така дошка з акумулятором і мотором, керована ногами.

— Знаю, — озвався Дар Вітер, — для катання на хвилях.

— Найбільше мене вразило, що навколо не було нічого — низькі хмари, пустельний на сотні миль океан, вечірнє світло й дівчина, яка мчала на величезній хвилі. Ця дівчина…

— Чара Нанді! — сказала Едва Наль. — Це зрозуміло. Але звідки вона взялася?

— Аж ніяк не з піни й світла зірок! — Чара розсміялася несподівано високим дзвінким сміхом. — Всього тільки з плоту білкового заводу. Ми стояли тоді біля краю саргасів, де розводили хлореллу, а я працювала там біологом.

— Хай так, — примирливо згодився Карт Сан. — Але з тієї хвилини ви стали для мене дочкою Середземного моря, що вийшла з піни, незамінною моделлю моєї майбутньої картини. Я чекав цілий рік.

— Можна прийди до вас подивитися? — попросила Веда Конг.

— Будь ласка, тільки не в години праці, — краще ввечері. Я працюю дуже поволі і не переношу присутності будь-кого в цей час.

— Ви малюєте фарбами?

— Наша робота мало змінилася за тисячі років існування живопису. Оптичні закони й око людини — ті самі. Гострішим стало сприймання деяких відтінків, винайдені нові хромкатоптричні фарби[13]з внутрішніми рефлексами в шарі, деякі прийоми гармонізації кольорів. А взагалі художник з давніх-давен працював так само, як і я. І де в чому навіть краще… Віра, терпіння — ми стали надто нестримні й невпевнені в своїй правоті. А для мистецтва часом корисніша сувора наївність… Знову я про те! Мені, нам час… Ходімо, Чаро.

Усі зупинились, щоб подивитися вслід художникові та його моделі.

— Тепер я знаю, хто він такий, — промовила Веда. — Я бачила «Дочку Гондвани».

— І я теж, — обізвалися одночасно Евда Наль і Мвен Мас.

— Гондвана — від країни гондів в Індії? — спитав Дар Вітер.

— Ні. Від збірної назви південних материків. Загалом — країна стародавньої чорної раси.

— І яка «Дочка чорних»?

— Картина проста: перед степовим плоскогір’ям, у вогні сліпучого сонця, на краю грізного тропічного лісу йде чорношкіра дівчина. Половина її обличчя і відчутно твердого, немов вилитого з металу, тіла — в палаючому світлі, половина — в глибокій напівтіні. Білі звірині зуби нанизані навколо високої шиї, коротке волосся зв’язане на тім’ї і прикрите вінком вогненно-червоних квітів. Правою, піднесеною вище голови рукою вона відхиляв з дороги останню гілку дерева, лівою відгинає од коліна колючу стеблину. У застиглому русі тіла, вільному подиху, дужому маханні руки — безтурботність юного життя, що зливається з природою в щось єдине, вічно мінливе, як потік. Це єднання читається як знання — інтуїтивне сприймання світу… У темних очах, спрямованих в далечінь, поверх моря блакитнуватої трави до ледве помітних обрисів гір, так виразно відчувається тривога, чекання великих випробувань у новому світі, який щойно розкрився перед нею!

Евда Наль замовкла.

— Але як зумів це передати Карт Сан? — спитала Веда Конг. — Може, через зведені докупи вузькі брови, трошки нахилену вперед шию, відкриту беззахисну потилицю. Дивні очі, наповнені темною мудрістю древньої природи… І най-дивніше — це одночасне відчуття безтурботної сили й тривожного знання.

— Шкода, я не бачив! — зітхнув Дар Вітер. — Доведеться їхати в Палац історії. Я бачу фарби картини, але якось не можу уявити позу дівчини.

— Позу? — зупинилась Евда Наль. — Ось вам «Дочка Гондвани»… — Вона скинула з плечей рушник, високо піднесла зігнуту праву руку, трохи відкинулась назад, напівобернувшись до Дар Вітра. Довга нога трохи піднялася, зробивши маленький крок і не закінчивши його, застигла, торкнувшись пальцями землі, і враз її гнучке тіло наче розквітло.

Всі зупинилися, не приховуючи захоплення.

— Евдо, я не уявляв собі!.. — вигукнув Дар Вітер. — Ви небезпечні, мов напіввитягнений з піхов кинджал.

— Вітре, знову невдалі компліменти! — розсміялася Веда. — Чому «напів», а не «зовсім»?

— Він має рацію, — усміхнулась Евда Наль, знову стаючи такою, як була досі. — Саме не зовсім. Наша нова знайома, незрівнянна Чарі Нанді — оце зовсім витягнений і блискучий кинджал, висловлюючись епічною мовою Дар Вітра.

— Не можу повірити, щоб хтось зрівнявся з вами! — пролунав за каменем хрипкуватий голос.

Евда Наль перша помітила руде підстрижене волосся й бліді блакитні очі, що дивилися на неї з таким захопленням, якого їй ще не доводилось бачити.

— Я Рен Боз! — соромливо сказав рудий чоловік, коли його невисока вузькоплеча постать з’явилася з-за великого каменя.

— Ми шукали вас, — Веда взяла фізика за руку. — Оце Дар Вітер.

Рен Боз почервонів, від чого стало помітне ластовиння, що густо вкривало його обличчя й навіть шию.