Твоя зоря

Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву…

— Судили його? — питаю.

— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає… Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте… В терориста замаї ерілого.

— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночі, - відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.

Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:

— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.

— Мені тільки «енд тонік», — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє «енд тонік».

Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш… Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто «енд тонік», і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного… Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, - звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.

— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один… Як вартовий планети…

Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:

— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода… Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.

— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку… Змайнуло життя, незчулися й коли…

І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як… Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?

— Саме вчасно, — схмурюється Заболотний. — А ось ти як була, так і є чорноброва.

— Не кажи, наліталась і я, — сказала притомлено. — Іноді вже й спокою хочеться…

— Ну-ну! — вдавано настрожив Заболотний. — Що за розмови: «налітались»? Все в природі створене для лету! Он і хлопці, - він очима вказав у бік фотографії, на своїх нестаріючих друзів. — До цього часу в польоті… Людина летить, летить земля, летить всесвіт зі всіма своїми тай-нощами, і ми з вами, власне, лише частка цього вічного лету, по-суті загадкового, до краю ніким не осягненого. Навіть не відаєм: чи безглуздий він, чи, навпаки, сповнений найвищої мудрості, такої високої, що аж не доступної для нас?… Летимо — і це є життя!

— Додому хочу, — зненацька призналася Заболотна.

- І чого б то? — вдавано дивується чоловік.

— Там всюди наші, як каже Ліда… І не треба оцих жалюзі…

Заболотний, видно, відчувши потребу вивести дружину в її «мінорів», раптом підвівсь із-за столу:

— Хочете музики?

Доки він клопочеться біля секретера, щось розшукуючи в своєму магнітофонному господарстві, дружина іронічно кивнула в його бік:

— Зараз буде його коронний номер…

— Де ж та касета? — нервово порпається Заболотний уже в іншій шухляді.

— Замість нервуватись краще спокійно повтори оту чаклунську формулу, — весело радить дружина і підказує, ніби в грі, скоромовкою:- «Віддай, куций, бо вдавишся! Віддай, куций, бо вдавишся!»

— Стоп! Віддав, заклинання помогло, — сміється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась.

Звичними, точними рухами він налаштував магнітофонну стрічку, ввімкнув звук, і ось у цій тиші, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькі, дивні якісь позивні, що, здасться, долинають до пас із далеких світів, десь із пайвіддалепіших галактик…

В кімнаті сталося щось, і це щось подібне чуду:

Коник степовий сюрчав!

Я помічаю, як Заболотні змінились, обличчя в нього і в неї враз проясніли, наче опинились обоє десь-десь і наче інше повітря наповнило кімнату, і вже й ті молоді льотчики зі стіни, що стояли, обійнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цієї музики дослухатись…

— Хобі його, — влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловіка. — Якось привіз записаного перепела, іншим разом — тьохкання солов'я із тернівщанської балки… а це ось, будь ласка, коник виступає…

Ми слухали. Недосяжна галактика тернівщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повітря зіткану музику.