У карнавалі історії. Свідчення

Увечері я з жахом чекав ночі. Єдиним порятунком здавалось мені сховатись під ліжко. Проте сховатись я не встиг. У палату ввірвались великі хлопці, років 11–12, з милицями. Але… пішли вони не до мене, а до хлопчика, який найбільше за всіх вимагав «темної». Вони жартома постукали по ньому милицями і пішли. Мої переговори з хлопчиком з симпатичним обличчям виявилися вдалими.

Що означає слово сексот, я дізнався, аж ставши дорослим.

У санаторії, ясна річ, велась інтенсивна атеїстична пропаганда. Оскільки більшість з нас були з сіл, то, зрозуміло, майже всі до одного ми були набожні.

Нам трапився розумний вихователь. Він приходив до нас після уроків і дуже розумно пояснював, чому Бога немає. Всі, окрім мене, швидко визнали його правоту. Я не починав з ним сперечатись, але після того, як він ішов, розповідав про всілякі чудеса (не тільки про бабусині). Під час наступної бесіди вихователь здивовано бачив, що всі знову вірять у Бога і наводять йому нові докази. Нарешті він довідався, що головний супротивник — я. Він швидко зламав мій опір стосовно чудес із життя Христа, «обновлення» ікон і т. д. Але з бабусею і йому важко було справитись. Він йшов, обіцяв пояснити те чи інше явище наступного разу. (Як я тепер здогадуюсь, він йшов почитати відповідні книжки.) Нарешті всі мої аргументи було розбито — це, мовляв, теорія навіювання і гіпнозу. Але здаватись у суперечці ніколи не приємно. Я довго думав і придумав вирішальний аргумент. Річ у тому, що бабуся лікувала зокрема грудних дітей.

Я запитав вихователя, як можна щось навіяти дитині цього віку. Він розгубився. Потім пообіцяв пояснити і це, але пізніше. Минуло багато днів, поки він виконав свою обіцянку.

Пояснення було таке: навіювання у даному випадку здійснюється щодо матері дитини. Мати починає вірити у видужання маляти, і від цього у неї різко зростає якість молока. І мовляв, ось від такого особливо корисного молока дитинка і видужує.

Так я став атеїстом. Бабусі я послав дипломатичного листа, у якому пояснив, що Бога немає, і просив її вибачити мені мій новонароджений атеїзм. (Бабуся мріяла передати свою магічну молитву саме мені, але змушена була передати її моїй тьоті, яка зовсім не збирається ставати чаклункою.[2])

Розповідати про життя в санаторії нецікаво — нудьга, мрії про волю, про рідних, розмови, книжки, навчання. Це щось на зразок тюрми, але з гарним харчуванням, з персоналом, що ласкаво ставиться до в’язнів (за рідкісними винятками, це все були люди, що ставились до нас з теплом і жаліли нас.)

Згадаю тільки про те, що зіграло велику роль у моєму духовному розвитку.

Виховання наше було «інкубаторським». Увесь світ ми пізнавали тільки через книжки, навчання і розмови з учителями. Тому слово, думка, ідея відігравали у нашому житті головну роль. Ідеологія, в якій нас виховували, була гуманна. Цю ідеологію ми сприймали в чистому вигляді, бо ж не стикались із життям. В плані етичному я не бачив суперечності між моральними принципами мого раннього, християнського дитинства й новими.

На початку 7-го класу я вперше закохався. Сталося це так: дівчаток з сусідньої палати привезли на ліжках до нас погратися. Грались ми в «пошту». Гра полягає в тому, що кожен пише комусь, не називаючи свого імені. Той, хто отримав, відповідає навмання. Щоб привернути до себе увагу, я почав писати дівчаткам грубощі. Ті наздогад відповідали, виникали кумедні ситуації. Нарешті, вони всі здогадались, хто це писав, і почали закидати мене грубощами у відповідь. Особливо злою виявилась Маша. Саме в неї я й закохався. Я запропонував їй «дружити». Вона погодилась. (У Маші був туберкульоз тазостегнового суглоба. Таких дівчаток ми жаліли більше, ніж горбатих: лікарі казали, що вони ніколи не зможуть народжувати.)

Наприкінці 7-го класу мене вигнали з санаторію, і я почав жити неподалік від нього. Писав Маші листи, але вона не відповідала. Вирішив з’їздити до неї на трамваї. Але як їхати на трамваї, я не знав. У мене було три рублі, але чи вистачить цього на трамвай — хто його знає. Друга проблема — де купувати квитки. Я йшов пішки і подумки лаяв письменників: чому ніде в книжках не описується, як купуються квитки на трамвай (адже нас вчили, що література — підручник життя). Питати в перехожих було соромно: я розумів, що смішно не знати таких дрібниць.

Коли підійшов до санаторію, попросив викликати Машу. Вона довго не виходила, нарешті вийшла і спустила на нитці записку (першу в моєму житті «ксіву»).

У записці вона розповіла про те, що одна дівчинка нещодавно отримала листа від хлопчика. Листа перехопила вихователька і при всіх висміяла дівчинку за «любов». Маша просила більше до неї не писати й не приходити.

Я повернувся додому, проклинаючи дівчачу підступність…

Святенництво у питаннях статі тісно пов’язане з політичним святенництвом офіційної ідеології.