У карнавалі історії. Свідчення

Але айсбергова, легалістична структура опозиційних рухів мала й для нас свої недоліки. Нелегальність самвидавської праці неминуче породжувала деяке відчуження від оточення, звуження свого середовища (що, правда, компенсувалося розширенням його на увесь Союз, поглибленням самвидавської думки, розуміння проблем країни. Недарма, навіть табори для багатьох стали філософсько-політичними університетами). У моїй пам’яті — невеликий багатокутник навколо Київського університету. Поки не засвітився в КДБ й не отримав «хвоста», приємно було тут пройтися по знайомих. Ось квартира Алли Горської. Неподалік — «Ботанічний журнал», де можна зустрітися з Є. Сверстюком та професором Клоковим/Доленґо. А он там — Букрєєви. Поряд з Аллою ще одна теософка, де звичайно можна побачити О. Бердника. Поряд, на Червоноармійській — Шварцзойди, з їхньою фантастично багатющою бібліотекою й розкішними розповідями Шварцзойда про німецький концтабір, про радянське життя-буття. Та в якийсь момент відчуваєш, що не повинен приходити в той чи інший дім, бояться або сам вирішуєш, що не маєш права наражати оцих людей на допит чи обшук. Дехто ображався… Коло друзів та цікавих знайомих звужується. Щоб розширитися за рахунок відкритих протестантів. Не зовсім відкритих. Вироблені за допомогою ударів КДБ правила конспірації диктують розбиття інформаційної сітки на п’ятірки. Вчимося з літератури про народовольців. У Західній пам’ять про підпілля свіже. Там доводиться перетворювати старі схеми на легалістичний рух. Між групами зв’язок підтримують одна-дві людини. Досвід конспірації набувається за рахунок провалів, своїх та чужих. Цінним підручником були «Хроніка поточних подій» та «Український вісник». І все ж нелегальщина породжувала неприємні явища, витворювала тяжкі психологічні ситуації. Часто з болем згадую тяжку історію з надзвичайно активною, розумною, симпатичною N. Якось мені сказали, що вона вже рік-два збирає для мене, безробітного, гроші. Не повірив, розпочали щось типу товариського розслідування. Виявилось, що гроші збиралися не лише в одній компанії. Гірше, мене в цих невідомих мені особисто групах самвидавників вона подавала як героя, вождя тощо: «Він сказав, він вирішив» і все таке інше. Мітоманія, очевидно, супроводжувалася й сексуальними фантазмами: виявилося, що вона спала не лише зі мною, а й з багатьма іншими відомими правозахисниками. Довелося з нею різко порвати. В Москві мені розповідали потім про подібну історію з одним хлопцем: «Гістеричний синдром!» Може, але коли це стається з твоїм другом, діягноз не втішає — боляче… І все ж, хоча умови для всім нам ненависної «бєсовщини» були, навіть в Москві вона залишилася на рівні поодиноких випадків.

Боляче згадувати й смерті, поламані життя, родини, душі. А чи не можна було оминути цю чашу, обійтися без усіх цих диявольських водевілів? Саме так і питали кілька читачів: «Якби Ви сьогодні могли поміняти свою долю, на що поміняли б?» — «Так, очевидно, на долю в нормально-поганому суспільстві (у нас воно було тотально поганим). У тоталітарних країнах ти витрачаєш своє життя на механічні перешкоди, замість того, щоб розв’язувати справжні проблеми буття». Але чи справді все отак лінійно, Захід — Схід, Европа й ми? А чому ж тоді в нас було стільки людей майже кришталевої чистоти, стільки людей, що піднялися до висоти праведників та святих? Чи не ті механічні перешкоди стали їм східцями в ту висоту? Й виринає чомусь стародавня хасидська притча. Богові остогидло чути нарікання на долю, й Він отих галасунів покликав і вказав на розвішані (як у театрі) номери-долі: «Вибирайте!»… Після, мабуть, чималого часу й галасу, кожен вибрав той самий, свій номер… Якби…

ВСТУП

Думка написати цю роботу вперше з’явилась у мене навесні 1968 року, коли я був удома в Павла Литвинова на його дні народження. Пізно увечері гості й господар пішли, залишились ми вдвох з невідомим мені молодим чоловіком. Познайомились. Молодик виявився Володимиром Дрімлюгою, робітником, колишнім студентом Ленінградського університету. З університету його вигнали за «неблагонадійність».

Зав’язалась така собі типова розмова про всі «вічні» проблеми. Потім ми спустились на грішну землю і розповіли одне одному трохи про себе. Обох нас вразило те, наскільки ми різні. Різне соціальне походження, кардинально протилежна діяльність в юності — у школі й університеті, характери, що виключають одне одного. В юності у нас тільки одне було спільним — антисемітизм.

І ось наші шляхи перетнулись тут. І попереду в нас одне майбутнє — тюрма (ми не могли й уявити собі, що за тюрмою настане ще одне спільне — еміґрація).

Не змовляючись, ми обидва подумали, що цікаво проаналізувати, які шляхи ведуть людину в СРСР до боротьби проти існуючого режиму. Цікаво було також проаналізувати: що ж нас всіх об’єднує — з тією протилежністю поглядів, яка існує в радянському демократичному русі. Про це я багато думав і в Дніпропетровській психтюрмі.