У карнавалі історії. Свідчення

Та генерал, наш Генерал не виходить з голови. Мадрид, 1980-й рік. Міжнародний конгрес соціялістів. Формально запросили на нього Сахарова, але ні його родичам, ні однодумцям слова не дали (наші союзники, італієць Краксі й португалець Суареш, ніяковіючи, пояснюють, що отой… — це вже від мене — Брандт, і Карлсон, що живе у Швеції — проти. Українська «соцделегація», пан Феденко тотально не бачить нас, і я його розумію: «наші» тут на пташиних правах, релікт древности). Та ми — в іншій делегації. Йде Мадридська міжурядова конференція з Гельсінських угод. Й паралельна, громадська міжнародна конференція з прав людини. Ми, гельсінці, досягли нарешті успіху в своїй боротьбі, стали дійсно міжнародною політичною силою. Але почуття перемоги дивним чином переростає в почуття поразки. Не лише тому, що тільки що трагічно-безглуздо загинув А. Амальрик. Ще тиждень тому бачилися в Марселі на конференції про положення робітничого класу в СРСР. Похорон. Поліція забороняє демонстрації. Американські гельсінці пропонують похід зі свічками, один за одним, без слів, наче це шпацірка. Я відмовляюсь від такої демонстрації на колінах. Горбаневська й Файнберґ, що випадково не загинув у машині Амальрика, погоджуються, але повертаються… Бо ж сиділи в психушці за вільну демонстрацію на Червоній Площі… Багато чого пережили ми тоді в Мадриді. Читаючи Андруховича, згадав ось сцену заключного банкету. Один із наших, ще новачок у таких конференціях, біжить з залі, весь аж червоний. «Що таке?» — «Та я йому про вмираючого у таборі N, а у нього очі пусті-пусті, нудно йому». — «Та ж він уже закінчив своє, після праці йому плювать на всіх N, і на нас разом з ними». (Ще перед Мадридом В. Мороз закинув Світличній, що її цікавить хвора печінка політв’язнів, його ж — Україна. Пусті очі, Духовна Бердникова чи Морозівська Україна без печінки — не-карнавал, хоч самі вони — карнавальні фігури).

Почуття поразки виникає, бо відчуваєш, що тебе вже прийняли у велику гру, ти вже не одинокий, ти вже цінна монета на розмін у всесвітній торгівлі. «Обмєнялі хулігана на Луіса Корвалана», і то ще було не гірше, бо потім обміняли Щаранського на шпигуна, потім п’ятьох дисидентів на двох… Долар падав, рубль заліз в Афганістан… Навколо сила силенна розвідок, он бачимо й «свого»… А он якийсь 007 потяг уже якусь ноль ноль секс, кудись… Теж робота у Бонді… З’явилась не запрошена ніким жертва обміну Мороз, і все хоче фотографуватися з нами, міжнародними жидомасонами. Головний жид (і теж жертва), Е. Кузнецов, іронічно згоджується (знав і яскраво змалював Валю в таборовій ситуації), а масон, тобто я, робить йому, Кузнецову, истерику: «А потім знову будете писати про український антисемітизм»… Наш голова генерал вже поза межами фізичних сил, тримається лише чимось надлюдським, чистим духом. Тягну його й ще кількох з української делегації відпочити, на найкраще, справжнє фламенко. (Дав адресу служник отелю, бо поважав, побачивши мої фото й інтерв’ю, поміщені якраз навпроти камасутрових вправ Мони Лізи в «Люі», пристойному напівпорнографічному журналі. Журналістка казала, що бере інтерв’ю для журналу типу «Сім’я і діти».) Генерал спить. Раптом здивовано бачить танцюристок: «Ото дівка!» Та ми лихі на генерала. Саме через відсутність фізичних сил він робить кілька помилок, не завжди встигає зважити свої кроки. Ідея-фікс генерала — Всесвітня федерація громадських гельсінських груп. Хтось підсунув йому «представника» Вірменської. Одного погляду на вірменського соратника достатньо, щоб зрозуміти: товариш Ваньку валяв, аби виїхати в доляровий рай. Рай долярів не роздає, тому за обіднім українським столом гельсинець ображено псьочить американо-европейський імперіялізм, мілітаризм (а радянські танки в цей час вже в Афганістані), і розповідає, як добре заробляв совєтським робітником. Григоренко чи то спить чи то хитрує, розуміючи, чому його ад’ютанти сердиті. І раптом генерал, у присутності якого навіть у Москві, навіть у дисидентській богемі, ніхто навіть одноповерхового сакрального слова не смів сказати, розплющує очі й посилає братнього соратника в покинутий рай — та ще й яким багатоповерховим солдатським софістикованим тропом!.. Вірменин перелякано зникає, ад’ютанти знеможені від реготу. Як кажуть вчені люди — катарсис. Карнавальний…