У карнавалі історії. Свідчення

У Києві на нас чекала купа справ у самвидаві. Таня ж занурилась у боротьбу, у чвари на роботі. Їм вдалось домогтися, щоб заступника випровадили, а це тільки посилило ненависть директорки. Вона почала потроху виганяти працівників. Раптом всіх підтримала сталіністка, стара інтриганка. На відміну від лібералки-директорки, у неї була своєрідна чесність. Не вникаючи в суть суперечки, вона бачила хижацтво лібералки. До того ж вона не могла вибачити директорці пропозиції піти на пенсію. Боятись їй було нічого: вона стара сексотка (гордо розповідала молодим, що під час війни працювала у контррозвідці в партизанському загоні у Західній Україні). У Кабінет потрапила одразу після війни за «партійні» заслуги, адже освіти не те що вищої, а й середньої у неї не було. Саме їй доручили наглядати за Танею. Часто її бачили у спецвідділі Міністерства, та й вона не приховувала, що має зв’язки із спецвідділом. Якось вона забула свого записника. Випадково хтось його відкрив (працівникам видали однакові — там були записані всі Танині відвідувачі і навіть хвилини — хто коли прийшов і пішов (коли Таню допитували, ця інформація вийшла на поверхню).

Ми вмирали від сміху, коли колишня сексотка телефонувала до мене, вважаючи мене за тонкого політика, і радилась, як діяти проти директора.

Директриса явно перемагала (брат в ЦК — добра опора), поки не прорахувалась. Вона домоглась на конкурсі премії для іграшки, за яку вже було заплачено. Метою директорки було отримати гроші для себе, а щоб працівники мовчали, подала їх як співавторів. Коли вона повідомила про це співробітникам, ті обурились і запропонували їй анулювати заявку. Але директорка була наскільки впевнена в собі й у тому, що ніхто від дармових грошей не відмовляється, що подала список на оплату в бухгалтерію. А там вже лежав донос сексотки про цю махінацію. «Співавтори», коли прийшов час отримувати премії, відмовились. Донос наклався на те, що всі відмовились від грошей. Замовчати справу не могли — дуже вже багато людей про це знало. Були збори — після того як справу перевірила ревізійна комісія. На зборах працівники розповіли про атмосферу цькування, яку створила директриса. Їй запропонували негайно піти на пенсію (на прохання брата з ЦК до суду справа не дійшла).

Щоб не повертатись до цієї історії, що тяглася до весни 71-го року, розповім, як вона продовжувалась. Це цікаво для характеристики атмосфери в країні.

Свого часу студентки групи, в якій вчилась Таня, виявили, що одна з них ходить до Володимирського собору, а в портфелі носить релігійну літературу. Відбулись комсомольські збори — Л. вигнали з Педінституту. Вона перейшла на заочне відділення, закінчила його. Таня брала участь у комсомольських зборах і потім часто згадувала цей гріх і мучилась. Десять років потому випала нагода його спокутувати.

Якось директорка спитала Таню про Л.: «Вона хоче влаштуватись до нас на роботу, але кажуть, що в інституті вона вірила в Бога?»

— Це було давно. А я про неї чула як про гарного працівника.

Л. взяли. Але через те, що начальство цікавилось чутками про те, що вона і далі ходить до церкви (вже ставши працівником Міністерства освіти УРСР), то Таня вирішила попередити її. Пояснила, як тепер ставиться до релігії, адже тоді, у 55 році, вона була, як всі. Л. нічого Тані не сказала, але поскаржилася колегам, що Таня хоче вижити її з роботи. Таня перейшла працювати у Кабінет ігор та іграшок. А невдовзі заступником директора (після того як авантюриста вигнали) стала Л. Після того як звільнили директрису, вона стала директором. І почала мститись Тані, її друзям. Але діяла по-дурному, дріб’язково, лютуючи, і настроїла проти себе усіх працівників і врешті-решт також прогоріла на фінансових махінаціях. Її скинули з директорської посади, звільнили з Міністерства.

Я часто заходив у Кабінет, вивчав нові іграшки, писав рецензії (під чужим прізвищем). Із Л. ми тільки вітались. Але під час слідства 1972 року вона свідчила, що я провадив з нею антирадянські розмови. Її свідчення фігурували у звинувачувальному вироку.

Типова «складна радянська натура». У психіці суміш всього найбільш протилежного. Вона залишалась віруючою, робила кар’єру, крала, неправдиво свідчила проти особистого ворога, забуваючи, що її переслідували за віру саме вороги її «ворога». І не Таня ж розкрила її крадіжки, а сексотка. А помста — Тані (сексотку вона зневажала, а до Тані ставилася зі злобою й заздрила їй. Якось у хвилини випадкової щирості висловила Тані своє життєве кредо — «треба вміти пристосовуватись»).

Восени мене викликали в райвиконком. Це значило, що збираються завести справу про ледарство. Вони запропонують роботу, яка мені не підходить, я відмовлюсь, і тоді можна судити, як того, хто не бажає працювати.