У карнавалі історії. Свідчення

Педагоги старого гарту збентежились: зброя буде сприяти розвитку агресивності. Спочатку мене, як і старих педагогів, обурив мілітаризм нової педагогіки. Певний час тихенько викидав зброю своїх дітей. Але вони й далі «ба-бахали», «тр-р-р-ракали», відступали й наступали, ховались у засідках. Їм потрібна боротьба зі злом, війна з ним, потрібен подвиг, потрібна тактика й стратегія боїв. І не має значення те, що їхні палиці схожі на рушниці й шаблі. Лук для них цікавіший за танки й атомні бомби.

Після вивчення праць Ельконіна й Виготського, я зрозумів, що дурні й «пацифісти», і «мілітаристи». Якщо хлопчик грається у «шофера», «поліцейського» чи «злодія», то він не вчиться професії, професійних навичок чи навіть специфічних емоцій. Він емоційно «вивчає» ролі, соціальні функції світу дорослих, він входить у світ дорослих, руйнує свій страх перед могутністю й нескінченністю, загадковістю дорослого світу. Різноманітні ігри розвивають емоційну сферу, навчають володіти собою, сублімувати свої потяги, заміщати нереалізовані потяги реальними діями, підпорядковуватися внутрішнім правилам гри.

Дидактизація, ідеологізація гри частіше дає протилежний задумові «педагога» результат — огиду до дорослої ідеї, незрозумілої та нудної. Якщо дорослий відбирає зброю, то в результаті, поєднуючись з іншими факторами, ця заборона залишить у підсвідомості зброю як мрію про щось таємниче-прекрасне, як засіб свободи від перепон. Штучна мілітаризація дитинства призводить до того, що діти позбуваються притаманного їм прагнення до боротьби й подвигу, вона викликає протест проти дисципліни в грі, боротьбі, праці. Деяких дітей, щоправда, може захопити роль героїчних «болванчиків». Проте в цілому гра у війну не має нічого спільного з дорослою війною. Потреба у війні-грі може потім перерости в любов до боротьби у шахах, до боротьби з теоремою, проблемою. Все залежить від загальної структури ігрового процесу у системі ігор, від ролі в ній педагога, від успіхів у грі, від емоційних процесів в іграх, від психіки дитини.

Дитяча «війна» луків, пістолетів, мечів — благородна, аристократична гра розуму, військової хитрості й мужності. Що вона має спільного з війною «кнопок», машин, ракет — війною, де особистість, як і цілі народи — ніщо?

Саме ті, хто не пережив свого дитинства у сміливих іграх боротьби стають інфантильними дорослими — садистами, донощиками, святенниками, інквізиторами-кагебістами, холоднокровними професорами на кшталт професора Лунца.

Ми з Семеном Глузманом обговорювали цю проблему — роль гри в боротьбі з інфантилізмом, психоневрозами, роль ігрових правил у становленні гнучкої цензури в психіці. Ми навіть хотіли, достеживши еволюцію гри, емоції в грі, розробити ігротерапію (на Заході вона вже з’явилася) для лікування божевільних дітей — так тісно пов’язана гра з проблемами позбування фобій, заборонених потягів, зі створенням механізмів сублімації, заміщення предметів потягу, зміщення потягів і т. д.

Але ні в Глузмана, ні в мене не було часу на ігротерапію. Він єврей і тому не міг влаштуватись на роботу в Києві. Після інституту поїхав працювати до Житомира. Лікував істерію, психопатію й складніші хвороби. Становище психіатрії, її низький рівень, нездатність лікувати більшість психозів (якщо не всі) прищепили йому відразу до лікарської брехні, до дурнів-колег. Побачене в тюрмах сповнило його жахом: скільки там хворих психічно, скільки здорових, яких кинуто в одні камери до хворих. Глузман намагався домогтися, аби божевільних кримінальників переводили в лікарню, але це вдавалось з великими зусиллями. Як людині, що вихована на великій російській літературі, у лікарській родині, Глузманові важко було стати збайдужілим лікарчуком, який мовчки споглядатиме страждання хворих і бездушність колег. А тут звістки про психушки, погрози психіатрією, антисемітизм, з яким Глузманові доводилось стикатися щодня. Навіть охорона, наглядачі тюрем, що боялись його як начальства, психіатра, який перевіряв стан хворих у тюрмах, мали перед ним перевагу невігластва, бездушності, товстошкурості, влади карателів і расової чистоти. Останній лягавий відчуває вищість над євреєм, якщо навіть єврей — Лунц. А що вже казати про єврея з вразливою совістю, із такою тонкою нервовою системою, що вона відгукується на всі болі ближніх?