У карнавалі історії. Свідчення

«…Ваше покоління контужене 37-м роком. […] Страх, страх, страх. […] Якийсь трансцендентний страх, кафкіанський. І хіба ж це не щастя, що я позбавлений його, що совість моя чиста? […] Вам важко, та невже ж ви хочете, щоб я зрадив матір Яна Палаха?»

Це також головне у нашому русі — немає кафкіанського страху попереднього покоління. І пам’ять про Яна Палаха.

Як співає Галич про Мадонну, що бреде по Іудеї і думає про Сина:

А вокруг шумела Иудея
И о мертвых помнить не хотела.

А Семен Глузман пам’ятає про мільйони замордованих у ГУЛАГу, про Ельзу Кох і Данила Лунца, про Бабин Яр, про своє еврейство, про мене в психушці.

Разом з Володимиром Буковським Семен пише у таборі рекомендації для тих, хто потрапляє до рук Кох-Лунцеві, садистам-психіатрам. Він думає про інших, тому що шанує пам’ять загиблих і поважає себе.

Іван Світличний, вже з заслання написав мені в Париж про талановиту поезію Глузмана. Хоч і переклали її французькою, та надрукувати не вдалося… Лише окремі вірші.

Поки писав експертизу у справі Григоренка, я взявся за «Психологічні методи на допиті». До цієї роботи мене підштовхнула моя попередня стаття — «Психоідеологія інтеліґентної зради». До останньої, у свою чергу, мене спонукала еволюція моїх колишніх друзів, суперечки з ними. Вони доводили, що лайно завжди було, є і буде. Лайно у самій людині, у державі, у боротьбі. Вони смакували абсурд, відчай, патологію суспільства і кидали звинувачення учасникам опору: мовляв, вони несуть нову кров, новий ГУЛАГ, лайно смердюче, бо радянське лайно вже підсохло, і коли його не чіпати, то не чути, як воно смердить. А ми, мовляв, «біси»-«демократи» (за аналогією з «Бісами» Достоєвського).

Мій найближчий тодішній товариш Е. Н. декілька разів ловив мене на бісівщині й одного разу заявив:

— Ти завжди вислизаєш.

Я передав однією дівчиною небезпечного листа до Москви. І «друг» звинуватив мене в тому, що я втягую її в боротьбу, нехтуючи тим, що вона не хоче в цій боротьбі брати участі. Я пояснив, що не попередив дівчину, бо тоді вона, якби її затримали, мусила б визнати в КДБ, що свідомо брала участь в розповсюдженні антирадянщини. З іншого боку, вона знала мене й адресата і розуміла, що передав я не любовну записку.

— Гаразд. Але якби її схопили, вона б не захотіла видати твого імені і цим самим стала б на шлях боротьби з КДБ. Ти змушуєш людей боротись, спираючись на їхнє сумління.

— Я підписав листа своїм прізвищем і навіть наголосив, що з тим, хто передає, про політику говорити не треба.

І так було кілька разів. Мій товариш довго ловив мене на бісівщині, аж доки одного разу не резюмував:

— Ви чесні люди, але ви прокладаєте дорогу технократичному фашизмові. А він вас же й знищить.

Думку про таку загрозу підказав йому я сам, як і марксистську тезу про розрізнення суб’єктивного й об’єктивного в рухах. Мій друг не визнавав марксизму, але тут не погордував «страшною» марксистською тезою, щоб звинуватити марксиста. Коли він виступав проти неомарксизму, я запропонував йому зв’язатись з релігійним рухом, близьким йому по духу. Але й на це він не пішов.

Він заявив мені, що, прийшовши до влади, я його розстріляю за жалість до людей, до ворога.

— Так, якщо ти врятуєш ворога і той через твою провину вб’є ще сотні людей, то доведеться приставити тебе до стіни за твою співучасть у катівстві.

Він відійшов від друзів, від самвидаву і став ситим, самовдоволеним працівником технічної пропаганди. Він своєю роботою допомагав розповсюджувати офіційну брехню, а про тих, хто бореться з цією брехнею, говорив як про майбутніх катів або справжніх бісів. А в результаті дав про мене на суді неправдиві свідчення.

Були й інші подібні знайомі — абсурдисти, песимісти.

Я описав у своїй статті взаємозв’язок абсолютно песимістичної ідеології зі шкурною психологією зради самого себе і друзів. Я спробував прослідкувати логіку переходу від абстрактного песимістичного заперечення суспільства до домовленості зі злом, що існує, в ім’я заперечення зла майбутнього, а потім і до співпраці з цим злом. Логіка ця переплітається з психологічним переходом: крок логічний, крок психологічний, потім логічний — і так до кінця падіння. Насправді немає суто логічних або ж суто психологічних кроків морального регресу, вони взаємно породжують одне одного за наявності психологічної детермінанти, примату соціально-психологічних факторів.

Проте, працюючи над психоідеологією зради абсолютних песимістів, я побачив, що все не так просто, як мені здавалось на початку роботи.

Це всього-на-всього шлях естетів, філологів. Ще є шлях зради технічної інтеліґенції, емоційного націоналізму, політичних істериків, філософський шлях, шлях спокійного, самовпевненого лібералізму, шлях бісів (вони люблять гратись з поліцією у кота-мишки).

В основі всіх шляхів — нечесність із собою, примат особистого болю, особистої долі над ідеологією. Ідеологія для них — психозахисний механізм, що рятує людину від власної совісті, співчуття до людей і т. д.