У карнавалі історії. Свідчення

Поняття «загальнонародна держава» — для марксиста алогічне. Це абсурд, алогізм, що розкриває причини того, чому в гімні немає слів. Всенародна держава — брехня, така сама як і «диктатура пролетаріату» за Сталіна, але брехня алогічна, брехня й правда відмови від доктрини марксизму. Адже «загальнонародна держава» — це «грубий казармений комунізм» за Марксом. Але й це, найточніше визначення алогізму цього звороту не точне, бо ж треба сказати ще й про «антинародну державу», про машину придушення всіх класів (адже й бюрократів придушує ця машина, і вони нею не задоволені: одні хочуть безкарно користуватись матеріальними благами відкрито, всенародно; іншим хочеться відкрито підкорятись Сталінові і тотально тероризувати народ, треті хочуть поліпшити роботу народного господарства, четверті мріють про прекрасний буржуазний Захід, п’яті… весь час чогось не того хочуть). Держава — машина для придушування одного класу іншим (Ленін). Загальнонародна? Всенародна машина, що придушує весь народ усім народом… Що це таке? Павуки в банці? Та ж ні, селяни крадуть, п’ють, але нікого як клас не гризуть. Робітники? Те саме. Значить, не всенародне взаємопригноблення. Якби в ідеологів КПРС залишилось хоч щось марксистське, то вони повинні були б сказати: визначення держави, які давали Маркс, Енгельс, Ленін, застаріли. Ось вам нове, точніше. І тоді «загальнонародна держава» мала б якесь логічне значення, нехай воно б і не відповідало реальній радянській державі. Але ж для цього мислити треба, а не брехливо бити поклони батькам-засновникам теорії.

Цікава й несвідома символіка радянської держави. У Києві стоїть пам’ятник Леніну у вигляді фалоса. З’явився звичай після шлюбної церемонії їздити до пам’ятників Леніну. Вони, батьки народу та його слуги, люблять їздити в авто чорного кольору, працювати в будівлях з чорного граніту (два роки тому в Києві будинок ЦК вже облицювали, прикривши свою чорну роботу, — збагнули, мабуть-таки, що таке чорнота, яка у слов’ян означає смерть, ядуху, хворобу, сатанізм?). Вони звикли розміщати у газетних статтях вождів по порядку їхньої близькості до чергового Вождя або ж відповідно до того, яке значення вони насправді мають в олігархії. Звикли їздити в машинах, номери яких точно відповідають їхньому місцю в ієрархії. Кашкети на офіцерах все більше стають схожими на красиві гітлерівські, обмундирування на «білопогонне» з його розкішними ментиками, стрічечками, барвами, кастовими відмінностями. Термін «радянський патріотизм» все більше витісняє брехливий «інтернаціоналізм». Дуже смішно було мені у Київській тюрмі прочитати статтю про те, що урочисто введено звання «прапорщик», а потім побачити моїх наглядачів уже прапорщиками.

Якось вся історія Росії заглянула мені до камери, коли я на 1-е Травня — свято трудящих — побачив п’яне усміхнуте обличчя прапорщика в… блакитному святковому мундирі.

Ну як же тут обійтися без поезії:

И вы, мундиры голубые,
И ты, послушный им народ…

Усе та сама лермонтівська країна — країна блакитних мундирів, країна рабів, що по триста років терпіли, щоб повстати засліпленими, а потім знову зануритись у терпіння на чергові триста років. Я не хотів би, щоб це сприйняли як зневагу до російського народу. Шевченко писав про «мільйони свинопасів» у козацькому вільнолюбному народі, про гетьманів — варшавське сміття, підніжки Москви. Але коли я зараз знову чую про боговибраність, месіанську роль росіян, мене стає не по собі. 300 років монгольського іга, 300 років самодержавного, 60 — поки що — радянського. Навіщо російські патріоти метаються між плазуванням перед Заходом і шовіністичною гординею своєю… чим пишаються?

Обидві крайності — прояви комплексу національної меншовартості. У Лєрмонтова, Чернишевського, Герцена, Сахарова цього комплексу немає. Та й навіщо він росіянам? Це ж національна ущербність — месіанство, сліпа національна любов і гординя.

Перше, що я довідався у Москві, була звістка про суд над філософом Єгідесом. Я знав про нього тільки те, що він написав працю про сенс життя — одну з трьох праць, що з’явились на цю тему. Відчувалося з цієї роботи, що автор думає і розуміє всю значущість проблеми, яку так довго вважали за релігійну псевдопроблему.

Єгідеса посадили у звичайну психушку («ідеї величі й реформаторства», він написав проект уставу КПРС і Конституції, а також «наклепницькі» статті «Про основні напрямки соціалізму» і «Єдиний вихід»).