У карнавалі історії. Свідчення

Проте це слово інший бандит — той, що при владі, може використати проти того, хто влади не має. Чи можна давати свідчення на нього? Формули виходу з ситуації немає і бути не може — вона сама буде нелюдською, якщо її створити. Доводиться шукати міру в реакції на Фетісових, тобто, наприклад, шукати стиль, форму, слово й аргумент полеміки, такі, що «не доносять», інакше кажучи, непридатні для прокурора й судді.

Ось фашист сидить з євреєм в одній камері. Фашист прямо каже, що влада — другорядний ворог, а першорядний — це єврей, інтеліґент, ліберал і демократ. Починаються суперечки, крики, взаємні образи. Але демократ отримує передачу, а в фашиста нічого немає, він голодує, він хворий, він вмирає.

В одного мого товариша якось виникла саме така проблема. Але вирішити її було легко. І він вирішив по-християнськи. Складніше, коли невелику зібрану суму доводиться розподіляти між хворим демократом і вмираючим фашистом. А ти не сидиш, не бачиш, як мучиться фашист, ти про нього особисто не знаєш, він не ближній, духовно він для тебе — по той бік. Усе тобі в ньому вороже, в ньому — в конкретному злі, а не просто в символі зла.

Як бути? Я вирішив цю проблему на користь хворого демократа, але завжди відчував, що вибір мій — неморальний (у дійсності проблема ще складніша й глибша, бо неморальний сам вибір, але тут самі гроші, те, що їх не вистачає, стають проблемою). Коли тобі заподіяли зло, то морально простити його, ворога, кривдника (хоча й тут є безвихідні теоретичні ситуації). Але хто сміє прощати Сталіна, ЧК, ДПУ, НКВД, КДБ, Генерального Прокурора Руденка — не за себе (як прощав «фаворитів коронованого фельдфебеля» Миколи I декабрист Іван Олександрович Аннєнков)? Як можна простити людині, яка не тебе, а інших мріє різати? Яка посадила в тюрми людей своїм доносом — зі страху, із вигоди?

Це питання поєднується з питанням про ставлення до Достоєвського. Ґеніальний письменник, мислитель. Але й патологічний російський націоналіст з неймовірно дикими ідеями про нацменів. Коли зібрати всі його висловлювання про євреїв, поляків, українців, то за незвичайно великим мислителем проглядають «Протоколи сіонських мудреців».

Людина, що вірить у міф про ритуальні вбивства, про боротьбу євреїв за владу над світом, не може викликати до себе поваги (оця її грань).

Про Достоєвського сперечалися з багатьома москвичами, тому що ті не хотіли бачити його політичної ідеології — лише естетику, духовні пошуки (ніби не було зв’язку між його надзвичайно глибокими ідеями і його антисемітизмом).

Небажання дивитись усій правді у вічі — зародок міфологізації ідеології та бачення світу.

*

Вийшовши від Гусарова, я пішов на вечірку до В. Л. Він колишній працівник піонерського журналу, займався дитячою літературною творчістю. Писав і підписував листи-протести проти судів, проти смертної кари і на той час був безробітним.

На вечорі був Володимир Буковський, що зовсім нещодавно вийшов з табору. Володю я розпитував про психушки. Мені добре запам’яталась його розповідь про найстрашніше.

У тебе в психушці з’являється друг, з яким можна поговорити. Він любить тебе, ти — його. Відбувається своєрідна взаємопідтримка. Але тут раптом він по секрету повідомляє, що він Сталін, Наполеон або ще хтось. У нього не було раніше навіть натяку на маячню, манію. Що ж тепер робити? Не хочеться його ні бачити, ні чути — така страшна зміна особистості. Але ти для нього єдина близька істота, він ревниво стежить за тим, що ти говориш з іншими, мовчиш, віддаляєшся від нього. Починаються сцени, і місяцями доводиться вдавати, що між вами нічого не змінилось.

Страх перед тим, що й сам психічно зламаєшся, стає майже трансцендентним.

Володя Буковський як особистість дуже нагадував мені Валентина Мороза[13]. Така сама сила духу, волі, такий самий особистісний магнетизм, особистий шарм, що об’єднує людей зовсім різних.

Я прочитав Володі свою статтю про психологічні методи на допиті. Він зауважив про відмінності психологічного стану свідка й того, що під слідством, але в цілому вважав, що така стаття непотрібна: людина сама повинна вирішувати проблему поведінки, ніхто їй не підкаже.

Як засвідчив досвід, Володя (як і багато інших, вже досвідчених у стосунках з КДБ) не мав рації. Річ у тому, що ті, хто вперше потрапляє до КДБ, часто помиляються через рештки наївної віри в те, що у кагебістів є щось людяне чи вони прислухаються до закону.

Через день-два я сидів уночі в Якіра і писав відкритого листа до Петра Григоровича. Зінаїда Михайлівна дала мені прочитати його листи, і я був глибоко вражений людяністю, красою його «обмовок». Якщо навіть у підсвідомості Григоренка скільки доброти й гуманності… Він соромиться своєї щирої любові до людей, і тому лише «обмовки» видають цю любов. Ці «обмовки» нагадали мені «обмовки» Шевченка, обмовки чистоти, гуманізму, які так контрастують з рекламним, пропагандистським гуманізмом брежнєвих.

Телефонний дзвінок. Ламаною російською мовою західний журналіст повідомив, що Володю побив філер, і що його забрали.