У карнавалі історії. Свідчення

До Миколи Радейка я приїздив кілька разів, не лише відпочивати, а й на політичні акції, які він організовував. (Він один робив більше, ніж в деяких країнах діаспори ціла українська громада.) Незабутня розмова. Сидимо — Радейко, Кошелівець, Андієвська, Кубійович, засновник «Енциклопедії українознавства» й… дивізії «Галичина». Радейко згадує, як за наказом ОУН-УПА йшов на завдання — вбити зрадника, Кубійовича. Щось завадило, і от маємо… Слава Богу, що не вдалося, не мали б монументального подвигу професора Кубійовича. І ми, українці різних поглядів (аж до ворожості), різних поколінь, зібралися ось тут, об’єднані мрією про самостійну, демократичну Україну (а в мене в голові думка про тата: куди він без вєсті пропав? Може, вбили німці, може, загинув упістом, у таборі? А може, в дивізії? Хто зна, що я про нього знаю? Не я йому суддя). Взагалі, з цими дивізійниками мав забагато моральних та психологічних проблем. Дехто з них сам ненавидів Кубійовича, що втягнув їх у ту ганебну авантюру. Та що я, вчорашній сталініст-ленініст, знаю? Іван Світличний дещо пояснював мені про мельниківців та бандерівців. Про двійкарів сам, здається, не знав. Критерій у нього був один — бандерівці дійшли з німцями до Львова, мельниківці — до Києва. Значить… Але ось я побачив демократизм мельниківців, демократизм двійкарів (тобто колишніх упівців-бандерівців), заприятелював з Андрієм Бандерою, сином Бандери. Бандерівці ж атакують не лише нас, гельсінкців, але й Кубійовича за… комунізм. Точніше за те, що відмовився підтримати в Енциклопедії фальшивку ЧК щодо СВУ. А ось дивізійники виявляються однією з найактивніших демократичних сил діаспори. Як це, вони ж гітлерівці, наці? Та ні, бачу це не лише з їхніх часописів, спогадів, але й з розповідей їхніх та їхніх колишніх ворогів. Як так сталося? І починаю розуміти. Прості сільські хлопці, багато з тих, хто пережив голодомор безпосередньо або з газет, прихід визволителів, хлопці без зброї й без ідеології, вони просто хотіли воювати з найбільшим ворогом свого народу (мій друг-дивізійник, східняк, добре знаний червоним воякам Володя Козак, що колись відсидів у братній тюрмі, бачив і голод, і злочини, гірші за Катинь…) Всі ці балакуни, Донцови та інші «елітарні» професори, були їм до’дного місця. На війні й опісля неї навчилися думати, читати — самостійно. Звідси цей феномен — дивізійники активно підтримували саме демократичну, антифашистську частину дисидентського руху… Вони — люди практичного розуму (очевидно, були й донцовці). П’ють здорово, в дим. Видно — муляє на душі. Хоч чимала частина перейшла зі зброєю в УПА, власне, по зброю і йшли в дивізію.

Потяг до Мюнхена. Зі мною листи, ще не встиг прочитати. З Лондона, якийсь українець. Пише, що сидів з моїм батьком у німецькому концтаборі. Ледве доїхав… Розказую Козакам. Володя: «Ану дай!» Дивиться на прізвище. «Відпиши йому вітання від командира, Володі Козака». Так дядько й не з’являвся більше, а я й не цікавився, чи то гебіст, чи міфоман, чи жартівник такий собі…

*

Після кожної зустрічі мій портфель наповнюється самвидавом. Врешті-решт, з туго набитим портфелем в одній руці і з вісьмома томами Маркса в іншій (Іра Якір віддала їх мені) я поїхав у аеропорт.

Погода була нельотна. Просидівши декілька годин з майором КДБ — вдягнутий у парадний кагебістський мундир, він читав «Любов і ненависть» Шевцова, я подався на вокзал. На вокзалі стояли величезні черги. У мене розколювалась від болю голова (грип), вже ніщо не цікавило, зникло побоювання, що стежать.

Підійшов лягавий.

— Ви що тут робите?

— Квиток купую.

— Квитків вже немає.

— Я чекаю, може, хто продасть.

Подивився документи, книжки Маркса (портфель із самвидавом випадково виявився поза полем його зору).

За якийсь час я побачив знайоме обличчя українського патріота.

Я підійшов до нього, нагадав про себе (ні я не пам’ятав його прізвища, ні він не знав мого), про спільних знайомих.

Він запропонував сісти з ним у вагон без квитка («в дорозі заплатимо провідникові»). Я пояснив, що зі мною самвидав, і тому мені небезпечно стикатися з міліцією, з контролерами.

— Я буду тримати портфель при собі.

Він заскочив у вагон, а мене не пустили.

Поїзд рушив, а разом з ним мій самвидав в руках напівзнайомої людини.

Я вернувся до Іри Якір, розповів про пригоду. Вона сміялась з моєї «конспірації».

— Ти завжди лаєш москвичів за необережність. Але так, як ти, ще ніхто не вчиняв.

До Києва я приїхав через день, о п’ятій ранку. По дорозі дівчина з мого купе сказала, що живе на Русанівці (район Києва) і що по неї приїде дядько на машині. Я зрадів: мені ж також туди.

Коли я вийшов з вагона, побачив дядька поруч з нею.

Метрів за п’ять:

— Пройдемо!

Поруч двоє лягавих.

— А що таке?

— По телеграфу повідомили, що ви, напившись, бешкетували у вагоні.

— Але ж я не п’яний. І звідки ви знаєте, що це саме я бешкетував? Фотографію вам мою передали, чи що?

— Де ваш квиток?

— Викинув. Краще ось вернімось у вагон, запитаємо в провідника, чи я бешкетував.

— Нічого питати.