У карнавалі історії. Свідчення

Ще більше, ніж заборона інцесту, науково не зрозумілі психіка, етика, таємниця життя, естетика.

Проте Н. не міг задовольнитись цим поясненням. Цікавість тягнула його за межу, у глибини, у безодні. Ця цікавість, якої не стримувало моральне почуття, яка приглушувалась гострою насолодою від життєвого експерименту, могла затягнути його у провалля гри у «двійника», у тюрму політичну чи кримінальну, в садизм, у що завгодно. Мене найбільше лякала його тенденція гратись з КДБ. Вони, звичайно, дурніші за нього, але за ними досвід, практика. Знаменитий слідчий царської охранки Судєйкін свого часу залякав любителя подвійної «гри» народовольця Дєгаєва. Сам себе залякав Азеф.

Навіть якщо охранка-КДБ і не виграє, любитель гострої насолоди все одно програє.

Цей тип експериментатора над людьми — один з різновидів «бісів».

Це Ставрогін «Бісів» Достоєвського.

Аморалізм Н., не в таких талановитих проявах, широко розсіяний серед сучасної молоді. Немає табу, почуття жалю, співчуття, заглушені «думкою»: Бог помер, і немає опори в ньому, є пошуки — в одних як «шукання» замінника, сурогату, в інших — Бог як протест проти Бога безбожників.

Проте й у багатьох, хто прийшов до Бога, є цей аморалізм, бо старий Бог для них не живий, існування Його не обґрунтоване, Він не відповідає їхнім поривам, їхньому розуму, що все роз’їдає. Він може інтегруватись, врости в аморальне світовідчуття як буфер між совістю і бажаннями, як прикриття наготи своєї бездуховності[15].

Ті самі віруючі, що втілюють у життя свою віру, вже мають (завдяки тому, що закладене в них з дитинства, як це не парадоксально звучить у СРСР) мораль, а Бог лише допомагає їм бути твердішими.

Знаючи Фройда, я зміг свідоміше вдивлятись у душі ближніх і в свою. Там не все було за Фройдом. Соціальні суперечності і комплекси переплітались із сексуальними, і, як мені видається, соціальні важливіші.

Ось родина близьких мені людей. Усі бачать щастя, таке рідкісне у наш час і в нашій країні. Але й він, і вона метаються: увесь час якісь невротичні вибухи. Спочатку мені все бачилось у дусі класичного психоаналізу: неусвідомлені нав’язливі бажання зрадити, піти, небажання завдати іншому болю. Але як тільки я поглянув на їхню родинну трагедію зблизька, то побачив не суто сексуальну незадоволеність і пошук, а взаємну неповагу до способу життя одне одного: кожен відчував, що обоє живуть не згідно з совістю, але підсвідомо звинувачував іншого. Коли ж я побачив третій фактор — страх за чоловіка, якого ось-ось заберуть за самвидав (а це перепліталось з неповагою до нього за його непослідовність, з бажанням іншого, кращого, з почуттям провини і невдоволеності собою, своєю поведінкою, своїм фахом), то відчув цілковиту безвихідь, неспроможність для них вийти з невротичного стану.

І ще одна, може, найважливіша проблема. Сама людина може вийти з себе, саморозплутатись, вирішити свої проблеми. Але коли вона з’єднана з іншими в родині, іншим «заплутаним», то рідко коли той, що розплутався, стане головним рушієм в розвитку родини, любові. Найчастіше спочатку створюється єдиний «родинний» комплекс», а потім заплутується сама людина. Її заплутала родина, тобто інша заплутана людина. І це двоє! А що ж говорити про державу, про мільйони людей з їхньою заплутаною психікою, з їхнім нездоровим державним ладом!

Я намагався допомогти декільком друзям. Найбільше, чого вдавалось домогтись, — полегшити взаємні удари тих, що люблять одне одного, трохи поліпшити їхнє взаєморозуміння.

Знання психології, робота над психоаналізом культури й хамства, психоаналітичні спостереження за навколишнім ледь-ледь допомагали — доти, доки не починаються близькі взаємини з іншими. Але якщо самоусунешся, заглибишся в себе, то себе ж зруйнуєш; сповнишся презирством і ненавистю до всіх, тобто знову ж таки сам у собі заплутаєшся.

Атмосфера підозр, стеження, допитів усе це гіперболізує. І тільки одиницям вдається вирвати з себе ГУЛАГ. Адже ж людині дуже притаманно робити зі стосунків навколо власні якості, овнутрішнювати ГУЛАГ. А потім цей внутрішній ГУЛАГ виривається назовні, накидається на близьких.

Якось мій товариш в розпалі суперечки вибив ослінчика з-під співрозмовниці. Я вигнав його з дому!

— На хріна мені однодумці, які дискутують з дівчатами методом «кийка» і зганяють свою ненависть до ладу на його жертвах.

Йому було важко від розриву, мені і його співрозмовниці також…

Ми потім переступили через цей випадок, поховали сварку в собі. Він поводився чудово, людяно, розумно. Але ГУЛАГ усе ще в ньому, і нема-нема та й звалиться на близьких.

Ось інший товариш. Він любить «однодумницю». Вона ненароком наступила на його хворе місце, і любов перетворилась у ненависть, спочатку завуальовану чемністю, а потім вона перейшла в «ідейний розрив». Він приписував «однодумниці» усілякі ідейні хиби: і нетверді переконання, і небажання активно працювати у самвидаві, і опортунізм до ворога. Цього всього не було — він один бачив у ній безідейність та інші відхилення від «генеральної лінії» самвидаву.