У карнавалі історії. Свідчення

Хоча у своїй роботі ми дуже розпорошились, дружині вдалося опублікувати декілька статей у вигляді методичних рекомендацій і статей. Ми вирішили поки що не поспішати публікувати найважливіше — його треба розробляти, уточнювати.

Дружина почала читати лекції студентам Педагогічного університету, вихователям. Виявилось, що навіть не дуже істотні зміни в підході до іграшки, гри дуже зацікавили педагогів-практиків.

Якось до Тані підійшла одна вихователька:

— Ви ж знаєте, що на такі лекції усі приходять з книжками, щоб не нудитись, і всі поглядають на годинник. А я на вашій лекції жодного рядка не прочитала.

Це було найприємніше — така оцінка.

І хоча в Міністерстві на Таню поглядали все лютіше, та безпосередній начальник почав, де тільки можна, її хвалити: роботою над грою Таня все більше зацікавлювала колег, усім було цікавіше працювати, вирішуючи ті чи інші проблеми гри інакше, не за звичним шаблоном. (А для нас це було важливо і з іншого боку — це свідчило про те, що не виженуть, зачепившись за «погану» роботу. Але, як виявилось згодом, ніщо не перешкодило директорові Кабінету, потупивши очі і почервонівши, запропонувати у 72-му році Тані «подати заяву про звільнення за власним бажанням». А на питання: «На яких підставах?» — вже злісно крикнути: «Ви не відповідаєте званню методиста!»)

Були, правда, натяки на те, що Таня захищає іграшки, які не досить «реалістичні». Відіславши до праць Виготського й Ельконіна, вдавалося переконати начальство, що «формалістичні» іграшки точніше характеризують довколишній світ, аніж «фотографічні».

Були й протилежні зауваження — чи ми не раціоналізуємо, чи не засушуємо своїм аналізом, наприклад, ляльку? Страх перед думкою в естетиці, в етиці, в грі з’являється як реакція на плоский раціоналізм. Через алгебру не можна пізнати гармонії, бо для гармонії потрібен свій засіб пізнання, який аж ніяк не відрікається від логіки, від наукового аналітично-синтезного методу, від експерименту.

С. Авєрінцев опублікував статтю про ігрову теорію культури Гейзінґи. Попросили москвичів, щоб дістали переклад, — адже ми багато в чому прийшли до тих самих висновків, що й Гейзінґа, але з іншого боку, з боку психології. Знову та сама болісна ситуація — знати, що десь розробляють те саме, і не мати змоги прочитати!..

Те саме з вивченням Шевченка. Чим краще я розумів його індивідуальні психологічні особливості, тим більше впевнювався, що його індивідуальне не лише не заперечує загальнонаціональне, а глибоко з ним споріднене. Індивідуальне відображає родове. Мабуть, є національна підсвідомість, яка формує індивідуальну психіку.

Коли я показав, що внутрішнім символом Шевцова є брила — «глиба» (Глебов, прикордонна застава у горах, Маяковський як скеля, пагорби Росії, «Глиба» пароплава), то не пов’язав цього з антисемітизмом Шевцова. І раптом у Сартра я прочитав, що скеля, стрімчак — всезагальний символ антисемітів. Отже, існує типова підсвідомість.

Є підсвідомість держави — особливо легко вивчати її в країнах із спотвореною психікою тоталітарних.

Я знав, що у Юнга є теорія про колективне несвідоме. Але в чому вона полягає, наскільки вона наукова, які її методи? Насилу вдалося дістати останні праці Юнга французькою і віддати перекладати для самвидаву.

Книга академіка Сємьонова «Походження людства» дала матеріал про роль родинних, сексуальних стосунків на першому етапі розвитку людини, що відірвалась від тварини, про походження перших табу і їхнє значення (позитивне й негативне). Сємьонов заперечує Фройдову теорію історії, проте сам створює підґрунтя для психологічного аналізу історичного процесу.

*

У 1971 році декілька осіб домовилися святкувати шевченківські дні, написавши статті про поета.

Я написав статтю про «Молитву», в якій намагався довести, що поняття доповнюваності (співіснування різних ідей і принципів у баченні світу, історії) можна застосувати до психології такого складного поета, як Шевченко. Але вийшло дуже сухо, художник зник, залишився філософ. А без художника філософ Шевченко не такий вже й оригінальний.

У цей час мені дали прочитати двотомні коментарі до «Кобзаря» Юрія Івакіна. Він пише, що Шевченко не розумів прогресивного завоювання царизмом Кавказу, не розумів ролі Хмельницького в історії України (він поблажливо засуджує цей гріх: не міг же, мовляв, Шевченко передбачити Жовтневої революції, після якої Україна зажила так щасливо). І це пише «українофіл». Що ж тоді казати про «фобів»-інтернаціоналістів!