У карнавалі історії. Свідчення

Я знав про Івакіна, як про людину, що любить Шевченка й Україну. Але те, що я прочитав у «Коментарях», обурило мене настільки, що я за ніч написав триптих-памфлет «Розмова з Тарасом», «Коментар до «Кобзаря», і «Мої пропозиції владі». У «Розмові з Тарасом», яка відбувається біля будинку з червоними ліхтарями (Київський університет), я розповів, спираючись на шевченківські образи, історію України після двадцятих років: голод, розстріл кобзарів, перекручення тез «Кобзаря» тощо. «Коментар» був пародією на коментар Івакіна. Пропозиції владі були такі: замінити «Кобзар» на тритомний коментар, скоротити «Кобзар» за прикладом «Корній Чуковський» на «Корнійчук» і зробити подвійний переклад «Кобзаря» з української мови на російську, потім знову на українську (тоді текст стане ще кращим, ніж коли перекладати «московські ребра» на «татарські»).

Памфлет був побудований на грі Шевченковими образами і на російсько-українській грі слів, і це останнє зіпсувало його: гра слів заступила безперервність і константність образів Шевченка в історії України радянського й дорадянського періодів. Євген Сверстюк назвав памфлет «вишенківщиною». Його думка багато важила для мене, і я відклав памфлет переробляти.

22 травня, коли молодь пішла до пам’ятника Шевченку, ми, декілька осіб, збиралися прочитати свої статті про Шевченка. Дзюба прочитав про стосунки між російськими слов’янофілами та Шевченком. Стаття була написана в академічному стилі і могла зацікавити лише фахівців. Мені було не дуже зрозуміло, навіщо збиратись у тісному товариському колі, щоб послухати таку спеціальну роботу.

Сверстюк прочитав статтю «Шевченко — співець християнського всепрощення». Стаття, як і всі його роботи, дуже цікава, змушує думати. Але я заперечував основну думку, я вважав, що Сверстюк робить ту саму помилку, що й офіційне шевченкознавство: бачить лише один бік Шевченкових ідей. У Сверстюка виходить всепрощення, в офіційних критиків — атеїзм і заклик хапати сокиру…

Мене підтримала Михайлина Коцюбинська. Вона розповіла про свої дослідження суперечливості Шевченка. Він так само складний, як і Євангеліє, як життя. І суперечності його змістові, а не формально-логічні. Немає суперечностей лише у ставленні до царів та поміщиків.

Василь Стус підтримав мене у тому, що потрібний психоаналіз Шевченкової творчості. Я навмисне заговорив про теорії 20-х років, за якими Шевченко був гомосексуалістом. Я це заперечував, і, що найголовніше, вважав, що сам по собі цей факт позалітературний. Але мої близькі друзі, що прийшли на вечір, побоювались, що сама згадка про це викличе обурення. Ще б пак! Про само Шевченка з такою непошаною говорити! Втім, один тільки Дзюба гнівно нахмурився, проте нічого не сказав.[18]

Після вечора ми з Танею і Кларою Ґільдман пішли до пам’ятника Шевченку. (Про це, точніше, про антисемітську вилазку влади, яка там відбулась, — бо влада розраховувала забити клин між українцями та євреями, і про провал цієї вилазки я вже писав у статті «22 травня 1971 року», опублікованій у журналі «Сучасність»).

Михайлина Коцюбинська дала прочитати своє неопубліковане дослідження про Шевченка. Це було найкраще з усього, що я прочитав із шевченкознавства. Аналіз мови, образів, «суперечностей» цілком новий. Нічого крамольного в роботі не було, але після арешту 72-го року їй не дозволяють друкуватись.

Під враженнями вечора, розмов з Михайлиною та Іваном Світличним я написав конспективно, тезово «Деякі проблеми шевченкознавства». Проблеми стосувались білих плям у шевченкознавстві. А їх так багато, що вони зливаються в одну пляму. Тут і психологічні, і філософські, й історико-літературні, і лінгвістичні, й семіотичні.

З’явився задум створити щось на взірець Вільної Академії українознавства. Якщо у цій напівлегальній Академії принципово не зачіпати «небезпечних» зон — а розвиток шевченкознавства потребує безлічі напівакадемічних досліджень, — то владі важко буде звинувачувати учасників у «пропаганді». У той же час, якщо не оформлювати Академії організаційно, а просто зустрічатись і обговорювати проблеми культурології, то це не дає владі формальних підстав заборонити її як організацію (все одно б заборонили).

Сил для такої Академії у Києві б вистачило, а коли б сюди приєдналися львів’яни та інші, то можна було б вивчати широкий спектр питань.

Проте на носі вже був 1972 рік — рік всесоюзного погрому і розгрому. І тому багато хто не згоджувався з ідеєю про Вільну Академію. У Польщі за деякий час така Академія утворилась. Але це навіть не Москва. А в нас була примовка: «Коли в Москві нігті підрізають, в Києві руки відрубують».