У карнавалі історії. Свідчення

На уманських підприємствах на лекціях розповідали про розкриту націоналістичну організацію, яку очолювала Суровцева. Повідомляли, що вона виховувала молодих українців у націоналістичному дусі (тобто, в перекладі на нормальну мову — в любові до Батьківщини). У Суровцевої та Олицької шукали… типографію (ще раніше вони все намагались дізнатись, коли й навіщо приїжджав до Умані Солженіцин).

Олицька відмовилась відповідати кагебістам, Суровцева знущалася з них, а сарказму й іронії у неї вистачить на все КДБ разом узяте.

Віталія покинула, злякавшись «зв’язку з антирадянщиком», дружина. Забрала дитину. Почалась тяганина з поділом будинку. А вони завжди такі огидні, ці поділи майна, люди так бридко в них виглядають! Для людини з таким внутрішнім благородством як Віталій, особливо страшно бачити звіряче, обивательське в близькій людині.

І тло цього всього — рак. Чи рак на тлі всіх цих подій. Потім арештували в Москві ще одного друга Віталія — Нєкипєлова. Він помер у нас, в Парижі, за Горбачова, від раку мозку, що з’явився ще в таборі, де йому лікарі все психіатричне підсовували: «ракофобія»… Перед смертю весь час хотів давати інтерв’ю, свідчення. І все розповідав про Мариновича, що хрестик йому подарував.

У 1974 році померла Катерина Львівна Олицька. І вмирала вона на очах Нєкипєлова — також від раку. Він приїжджав до мене, бо знав, що я втрачаю свій людський вигляд, йому хотілось побачити мене до того, як з мене зроблять божевільного.

Дехто з уманських друзів поводився на допитах дуже негарно. Зрадив Дзюба. Особистий фізичний біль у Віталія супроводжувався болем за близьких.

Він любить спів своєї матері й Надії Віталіївни Суровцевої. Це трошечки допомагає — українські пісні…

Проводжаючи Таню за кордон, Віталій сказав, що йому буде важко без неї. Зовсім нещодавно він повторив це у листі до нас. Важко… А зараз його вже немає… Віктор Нєкипєлов пише про це:

Как прожить эту странную зиму?
Вереницу метельных ночей?
Все слабеє кольцо побратимов,
Все наглеє кольцо стукачей.

(«Нине», 01.1972)

Росія, завірюха, зима, ніч. Ніч після недовгої відлиги. Хтось сказав, що чим глибша ніч, то ближче до світанку. Це гарна розрада для історика, історичний оптимізм.

Прощаючись, Таня запитала Віталія, що йому прислати з-за кордону.

— Човна.

Він чомусь ціле життя мріяв мати свого човна і пливти на ньому уманськими озерами.

І цей човен не йде з думок ні в Тані, ні в мене. Це все та сама дорога, Шевченків шлях, шлях людини. З варяг у греки і далі…

Дальнею дорогою, синевой морской,
Поплывет кораблик мой к острову Спасения,
Где ни войн, ни выстрелов — солнце и покой.

Я кораблик ладила,

Пела, словно зяблик.
Зря я время тратила,
Сгинул мой кораблик…

Попросту при обыске

Смяли сапогами…

(А. Галич. «Кадиш»)

*

Але повернусь до передрозгромного, 71-го року.

У листопаді мали судити Анатолія Лупиноса. Я зателефонував до Якіра і повідомив день суду. Увечері, за день до суду, зателефонував А. Сахаров і повідомив, що приїхав на процес Лупиноса.

Вранці ми пішли до будинку суду. Я у кількох словах виклав суть справи: Анатолія судять за читання віршів біля пам’ятника Шевченкові 22 травня 1971 року.

Біля будинку суду вже чекали Світличний, Глузман, Олександр Фельдман та інші знайомі. Дуже мало. Світличний познайомив нас з батьком Лупиноса. Батько, колгоспник, соромився «освічених» людей. Весь — зболений за сина. Анатолій до цього вже сидів десять років. Прийшов з табору з паралічем ніг: два роки тримав голодування. Ходив на милицях. Вилікувався, а тепер у «психушку» потрапить. Як ми довідалися згодом, слідчий умовляв батька «врятувати» сина — сказати, що Анатолій з юності був дивакуватий.

— Це ж лікарня, а не тюрма. Там він відпочине, поправиться. Часто дають побачення, можна продукти передавати.

Який же батько, не знаючи про те, що таке психушка насправді, відмовиться від шансу допомогти синові уникнути тюрми?

Якби ми знали про цю розмову зі слідчим в день суду, то ми б пояснили батькові, що таке «лікарня» і що за «лікарі» там опікуються «хворими»…

Як не дивно, всіх нас пустили в судову залу. Я подякував дружині Сахарова Єлені Боннер:

— Ось бачите, як з вами рахуються!..

Вийшла секретар суду й оголосила, що у зв’язку з хворобою головуючого суд переноситься на невизначений термін.

Вкотре вже вони показали, що нічого тішити себе ілюзіями стосовно них.

Ми дістали вірші Лупиноса. Все той самий центральний образ «Кобзаря» — покритка. Покритка — Україна, що народжує синів, які знущаються з матері: