У карнавалі історії. Свідчення

Коло замкнулось, точніше, позамикались кола одне за одним. «Батько народу», нації, тобто творець культури, грався з життям, а життя долало страждання сміхом. І саме ці теми — культура, гра, сміх і страждання — і були найголовнішими темами мого тюремного життя.

Щоправда, коли я обіцяв «пройтися Фройдом», ні вона, ні я не знали про Авраама цих деталей і не знали, що у казковій Норвегії ми будемо разом, Фройдом проходитись по мові Старого Заповіту. І що нове коло розпочнемо, і все ті самі теми хвилюватимуть нас: Авраам — Абрам — Сара — Іудея — Україна — культура — гра — сміх і страждання…

… Господи Боже,

Как я устал повторять безконечно все то же и то же,

Падать и вновь на своя возвращаться круги.

Я не умею молиться, прости меня, Господи Боже,

Я не умею молиться, прости меня и помоги…

(А. Галич. «Кадиш»)

НА ЕТАПІ АРЕСТАНЬ

Есть такая земля — непонятная, дальняя

Помнишь детскую песенку? (…)
«Дождик, дождик перестань —
мы поедем в Арестань»…

Дорогая, прости за тоску и метания,

Не кляни. Не грусти. Не остынь. Не устань.
И зачем же «прощай»?

Я кричу — до свидания!

Пароход отплывает в страну АР-Е-СТАНЬ.

В. Некипелов

14 січня 1972 року до мене зателефонував знайомий:

— Обох Іванів забрали. (Іван Русін, мій русанівський сусід, говорив про Світличного й Дзюбу.)

Я одразу ж зателефонував про це Тані і пішов до Сверстюка. Він жив поруч. Ми завжди жартували про нашу Русанівку — Київську Венецію (оточену Дніпром і каналом):

— Табір вже готовий, тюремні рови наповнені водою. Треба оточити колючим дротом, поставити вохру, вертухаїв і все… гаразд. (Під час виступу в Торонтському університеті, коли я згадав цей жарт, в залі з десяток рук піднялося: «Ми з Русанівки». «Сіоністи», тобто.)

На Русанівці живуть українські патріоти, російські демократи й «сіоністи». Ми з Танею були знайомі далеко не з усіма. Якось, проводжаючи друзів, ми побачили кагебістську машину — значить, стежать за друзями. Наступного дня виявилось, що стежили за сусіднім будинком. За Русином? Навряд чи за акад. Білецьким та Т. Чернишовою, однією з двох київських академічних родин, що давали гроші на родини ув’язнених та для дружини Олександра Ґріна, Ніни Миколаївни… Нею опікувалися Юлія Первова та Олександр Верхман, які, власне, і познайомили нас з Білецькими. Я до них часто заходив, поки не з’явилися хвости… Академік багато розповідав про нацпроблеми радянських греків, давав книжечки грецької поезії… кирилицею. Все це дуже стало в пригоді у Греції, де довелося боротися з соціалістами, які виявилися гіршими сталіністами, ніж комуністи. Останні навіть підтримали нас з Буковським у грецькому судовому процесі кубинського поета А. Валадареса проти наклепницької газетної шмати, яка твердила, що він був поліцейським катом у Батісти (відсидів 20–25 років у кубинській тюрмі Фіделя)… А суд той мало чим різнився від київського 70-х років. Хіба що преса була, й не всіх присутніх прислала поліція… Що я й сказав на мітингу в Афінах. Прислали позов у Паризький Трибунал за наклеп на Грецький суд (бідний слідчий душився від стримуваного сміху, допитуючи мене), та, на жаль, потім зрозуміли й не поновлювали позову. На жаль, я сподівався судитися з ними в Міжнародному суді. Йшла широко закроєна міжнародна наклепницька кампанія проти дисидентів, українців та євреїв як націй. Мабуть, гебешня порадила своїм грецьким колаборантам не давати нам такого козиря, як Міжнародний суд. Свій позов проти французької комуністичної шмати я виграв (довів, що не верблюд, тобто не американський шпигун), але суд не вдалося перетворити на політичний процес. Навіть символічний франк (суд честі!) комуністи мені не сплатили. Андрій Бандера так і не зміг знайти мені в Канаді відповідного закону, щоб судитися з гебешним агентом, «українським патріотом» (друкував прорадянську шмату), який писав, що дисидентизм не наш ідеал, що Григоренко — москаль, а Плющі — жиди тощо. Для Канади — де ж тут образа чи матеріальна шкода?

Сверстюк лежав хворий. Коли я повідомив, що Іванів арештували, він сказав, що вчора були й у нього у справі про розповсюдження антирадянської літератури в м. Києві. Показав протокол обшуку: дуже багато самвидаву, але особливо небезпечного не було нічого.

— «Програма Української комуністичної партії»? Це що таке?

— Я сам не знаю. Мені дали незадовго до цього, і я не встиг навіть конверта відкрити.

— А чому вони не записали у протокол, що конверт був заклеєний? Тоді тобі ж би було легше довести, що навіть не знаєш, про що йдеться.

— Яке це має значення? Якщо буде треба, ні за що засудять.