У карнавалі історії. Свідчення

Сверстюк, як і багато інших, почував відразу до юриспруденції — все одно весь закон брехливий. А вдавати, що маєш справу з блюстителями закону — кому приємно.

Коли кагебісти прийшли, Євген лежав з температурою 40. Вони послали по свого лікаря. Хотіли, мабуть, арештувати. Забрали самвидав, а його самого залишили.

Євген був налаштований спокійно. Ліля мовчки слухала нашу розмову. Я розпитав, скільки було тих, що обшуковували, про способи проведення обшуку. Очевидно, про арешт було вирішено заздалегідь, бо обшукували хоча й довго, але недбало. Знайшли все, бо Сверстюк нічого й не ховав, — і вони це розуміли, наперед знали, що нічого не заховано.

Увечері з роботи приїхала Таня, і ми, схопивши таксі, поїхали до Дзюби. Терміново треба було повідомити в Москву про арешти й обшуки. (Я тоді думав, що це кампанія тільки проти українського національного руху.)

Ми були схвильовані — невже новий розгром України? Говорили між собою натяками — де гарантія, що таксі не спеціальне, кагебістське. Адже вони могли навмисне тримати «таксі» неподалік від нашого будинку. («І скільки разів уже потім це було зі мною — „таксі“ подавали в будь-який час удень, іноді навіть пізно уночі. Й іноді це було до речі — район далекий, машину в потрібний час не завжди зловиш». — Таня.)

Випадки послуг з їхнього боку завжди були матеріалом для анекдотів.

Дзюба жив у будинку для працівників КДБ, йому дали квартиру від Спілки письменників. Він жартував з цього приводу:

— Народ почне вікна бити в цьому будинку, а я ж то за що страждатиму?

У Дзюби нам відчинив незнайомий, явно в «цивільному».

— Заходьте, заходьте!..

— А, Плющ! Ви навіщо прийшли?

— Усе місто знає, що у Дзюби — обшук.

— А ви навіщо прийшли?

— Щоб на власні очі побачити, як ви знову переслідуєте українську інтеліґенцію.

Я говорив щось ще, розуміючи, що цього всього не треба — віддає істерією. Але було страшно від думки, що знову нашу культуру відкинуть назад.

Злякано слухали нашу сварку вимучена дружина Дзюби і його мати. Виглянула дочка. Її відвели спати.

Дзюба спокійно дивився на погром, усміхався і заспокоював нас з Танею.

Коли я заговорив про беззаконня, один з них закричав:

— Я прокурор з нагляду за КДБ. Перестаньте спекулювати на законі. Обшук відбувається згідно з законом. Ви, Плющ, не знаючи законів, завжди на них посилаєтесь.

Посеред кімнати — гори самвидаву: вірші, вірші, вірші…

— Холодний… Холодний… Холодний… Симоненко. Навіщо ви все це збираєте?

— Я критик, і мені автори дають аналізувати свої твори.

Стало нудно. Дзюба втомлено мовчав. Я потягнувся до книжок.

— Не чіпати!

Таня:

— Тут не ви господарі. А Іван Михайлович дозволяє. Ви вже тут прошмонали…

— Не порушуйте порядку.

Нарешті дозволили взяти книжку Ґарднера про математичні ігри…

Прийшли кагебістки і відвели кудись Таню. Особистий обшук. Чому ж мене не обшукали?

Таня вийшла розлючена і шепнула мені:

— Ця сучка порізала мені труси і опоганила їх своєю кров’ю, порізалась…

Хочуть принизити, залякати, спонукати до істеричних вихваток…

Було вже близько дванадцятої ночі. Таня почала вимагати відпустити нас: удома залишились діти. Вони поторгувались. Вагались — чи затримати нас, чи хотіли познущатись? Нарешті дозволили піти. Я хотів попрощатися з Іваном, але він виглядав таким стриманим, холодним, тож ми тільки кивнули на прощання. Дружини й матері не було видно. Дзюба сидів смертельно втомлений, спокійний, з відсутнім поглядом.

Дивлячись на нього, на силу його спокою, силу неполітичного, неюридичного ставлення до гестапівців, я заспокоївся.

Но было все не ново,
Я знал: и в этот раз
Они искали Слово

,Которое — вне нас.

(В. Некипелов)

Вийшовши від Дзюби, зателефонували Леоніді Павлівні, дружині Світличного. Дзюба нічого не сказав про Світличного. І ми не знали — взяли його чи ні.

Леоніда Павлівна вислухала нашу розповідь про обшук у Дзюби і розповіла про арешт Івана Олексійовича. Виявляється, підчас обшуку в Світличного до нього зайшов Дзюба з самвидавом. Кагебісти обшукали його і повели на обшук додому.

Потім відвели Світличного у слідчий ізолятор. У нього знайшли багато самвидаву. Але нічого особливо небезпечного не було, якщо не рахувати моїх «Наступників Сталіна». Там стояв псевдонім, і ніхто, крім Дзюби, не знав, що це моя робота. Але був епіграф, написаний моєю рукою. Це вже ниточка для них.

Виявилось, що у Києві заарештували Василя Стуса, Миколу Плахотнюка, Олеся Сергієнка, Зіновія Антонюка, Селезненка, Шумука (це ті, про кого стало відомо в перші дні). У Західній Україні близько десяти осіб, серед них Славка Чорновола, Михайла Осадчого, поетесу Ірину Стасів-Калинець, художницю Стефанію Шабатуру.

Ми поспішили додому і зателефонували Якірові. Перерахували прізвища заарештованих і тих, в кого були обшуки. Якір пообіцяв повідомити Сахарову і зателефонувати завтра, щоб довідатись українські новини для «Хроніки».