У карнавалі історії. Свідчення

Перед нами постало питання про наш самвидав. Куди його подіти? Я ніколи не тримав удома багато самвидаву, тільки той, що був у роботі. Але через мою хворобу на цей раз назбиралось багато, плюс мої статті, замітки, початок третьої частини «Наступників Сталіна» — про ідеологію Шевцова. У «Любові й ненависті» він подарував мені ключ до природи свого «комунізму». Викриваючи жидів, які захопили владу в лікарні й отруювали геніальних російських вчених, зводили наклепи на талановитого російського лікаря, перешкоджали йому лікувати людей, Шевцов процитував Достоєвського про те, що у всякий перехідний час з дна суспільства підіймається усіляке сміття. З контексту випливало, що Достоєвський має на увазі час лібералізації за царя Олександра II. Я пошукав у «Бісах» і знайшов цитату. Далі йшлось про те, що за сміттям крились жидки, ляшки, а за ними — «Інтернаціоналка».

Ця обрізана цитата свідчила, що Шевцов так ненавидить євреїв, що його «комунізм» суголосний ненависті Достоєвського до лишків, лібералів, якими керувала Інтернаціоналка.

Спираючись на це «обрізання» Достоєвського (і Маркса), я накидав структуру третьої частини.

Тепер треба було все ховати, переривати на якийсь час роботу над статтями для самвидаву.

Але де ховати? Вони, очевидно, стежать, і якщо я повезу кудись свій самвидав, то підведу інших.

Ховати вдома — де?

Палити! А що, коли не прийдуть, і потім будемо себе картати — скільки праці було витрачено на передрук на машинці! Як спалити західне видання «Українського вісника»? Я не встиг навіть його прочитати — два дні тому тільки отримав з Москви.

Якщо прийдуть, то арештовувати. А отже, якщо навіть нічого не знайдуть, термін дадуть і так — матеріалу вистачить.

Вирішили палити тільки те, що може навести на чийсь слід. Палили довго — вся квартира в диму (і де можна палити у квартирі з центральним опаленням, газом?)

Решту я заховав, де трапиться — а може, де-небудь чого-небудь не знайдуть…

Вранці домовились, що Таня буде телефонувати. Постало питання, чи забирати їй з собою самвидав. Але її могли обшукати по дорозі на роботу. Вони це практикують.

Майже нічого з собою не взяла (а потім, звичайно, шкодувала — не обшукали ж!.. А якби обшукали, шкодував би я, що погодився їй віддати).

Я влігся спати. Розбудив дзвінок у двері, типово нахабний.

Вони заскочили, як бандити, налякані й нахабні. Чомусь вони завжди виглядають налякано — бомби бояться, чи що? Але ж поки що бомб у них не кидають! Може, мужність собі накачують, самоповагу за небезпечну роботу?

Почався шмон. Я єхидно коментував поведінку лейтенанта у мене в спальні. Він відбувався жартами. Шмонав недбало — вони були певні, що нічого не знайдуть, жодного разу майже нічого не знайшли, та й горілим дуже пахло. Подивились на відро в туалеті:

— Все спалили?

— Так.

— Значить, було що палити?

— Авжеж. Книжки Тагора, наприклад.

Они рванулись, как на мед,
На давний мой дневник…
Они оставили помет
На переплетах книг…

(В. Некипелов. «Баллада про первый обыск»)

Лейтенант гарячково перегортав мій щоденник 1957–1958 років. Зачитав дещо вголос.

— Ага! Хочете манію величі мені приписати, у психушку посадити?

— Ну, що ви, Леоніде Івановичу! Не ми садимо в психушки, а психіатри. І ви ж здорова людина!

А я пам’ятав, що вони, а не психіатри поставили мені діагноз «шизофренія» ще в 69-му році, коли вели слідство у справі Бахтіярова.

— Ви мріяли здійснити переворот у математиці й філософії?

— Подивіться на рік щоденникового запису. Мені тоді було 18 років.

— Так, так, ви маєте рацію! У цьому віці всі мріють про славу…

— Ні, не всі, але багато хто.

Розривався телефон. Мабуть, телефонувала Таня, телефонували москвичі. Мені заборонили підходити до апарата.

Періодично хтось радісно верещав — щось знайшли. Поняті, які спочатку чекали зброї, розчарувались. Але, побачивши гору нелегальщини, піднеслись на дусі — цікаво все-таки, «живий антирадянщик». Один почав потихеньку від тих, що обшуковували, почитувати знайдене. Почав співчутливо на мене поглядати. Але побачивши «Український вісник», виданий на Заході (!), знову спохмурнів — значить, справді ворог.

Я навмисне для нього затіяв суперечку з лейтенантом про Сталіна, 37-й рік і т. д.; так би мовити, «антирадянська пропаганда» не виходячи з дому, серед КДБ і понятих.

Прийшов зі школи старший син Діма. Він подивився на «товаришів» і вдав, що нічого не зрозумів. Я шепнув йому, щоб зателефонував мамі — треба всіх попередити.

Я чекав, що Таня кине роботу й приїде: раптом не дадуть попрощатись, а потім чекай — не дочекаєшся побачення в тюрмі.

Мій лейтенант зрозумів, у моїй кімнаті нічого цікавого не знайде. Багато дитячих казок, ігор, безліч течок з написами: «Історія ігор», «Психологія ігор», «Міф та гра» і т. д. Він проглядав сторінку за сторінкою і нудьгував. Одну течку відклав убік. Це був рукопис Михайлини Коцюбинської про Шевченка.

Я намагався вмовити не забирати: