У карнавалі історії. Свідчення

Радянський Союз — країна максимального відчуження всіх породжень людського духу від людини. Відчужені держава, економіка, наука, мистецтво, мораль, ідеологія, церква, людина сама від себе, від природи. І тому навіть у дрібницях, у деталях державу пронизують фарсові символи — відчужені від усього людського жестами, рухами, словами.

У тюрмі відчуження від людського найбільш відверте, бо всі стосунки з державою оголені до краю. Влада найбільше щира саме тут, хоча і тут вона не перестає брехати.

Я спостерігав за наглядачами. Вони у слідчій тюрмі набагато людяніші, ніж у таборах. Але й вони багато в чому забули про елементарну людяність.

Молоденька дівчина-наглядачка. Холодне, непроникне обличчя, що дивиться на тебе з «пильністю». Тільки-но приходить новачок, вона бачить в ньому ворога (літня наглядачка поводиться гірше, але у той же час не так формально; вона не бачить у тобі страшного ворога). Крім того, залишаючись формалісткою, ставиться краще. Адже ж видно з поведінки людини, що вона не якийсь виродок з-поміж людей.

Але я ніколи не міг бачити у ній жінку, бо вона підглядає за чоловіками — службовий обов’язок. Мої співкамерники-кримінальники вважали, що вона вродлива і навіть симпатична. І справді, до кримінальників вона ставилася людяніше, навіть усміхалась на жарти.

Уночі другого дня я почув хриплі крики якоїсь кримінальниці. Вона кричала наглядачам щось непристойне, а вони голосно знущалися з неї, з її бажань. Цинічні пропозиції сипались з обох боків. Наглядачі втішались з крайнього падіння жінки, не замислюючись над тим, що це вони їй створили нелюдські умови, що її цинізм викликала їхня власна жорстокість.

Я майже не читав у «табірній» літературі про секс у тюрмі. Тому хочу навмисне спинитись на цьому, доповнивши відповідний розділ книжки Анатолія Марченка «Мої свідчення».

Секс — майже єдина тюремна тема розмов кримінальників, чоловіків і жінок. Жінки особливо нестримані у своїй поведінці. Чоловіки часто вдовольняються матом, брудними розповідями, часто вигаданими, про свої походеньки. Якщо ж жінка втрачає контроль над своєю поведінкою, вона опускається нижче, ніж чоловік. У падінні, щоправда, переважно кокетує своєю «скромністю». На етапі, в поїзді вона провокує кримінальників-чоловіків на цинічні викрики, розповіді, а сама при цьому нерідко вдавано обурюється грубими словами, прізвиськами.

Мене на етапі завжди садили у камеру між чоловіками і жінками: все-таки політичний, отже, бешкетувати не буде.

Чоловіки починають казати жінкам щось ласкаве, ніжне. Жінки у відповідь воркують:

— Ти гарний, красивий… Запиши мені гарну пісню…

Але потім жінка не витримує і «ненароком» ображає «кавалера». Той накидається на неї з найцинічнішими прізвиськами, явно їй приємними, — бо це ж усе-таки «секс», і чоловік у своєму маті — постає перед нею справжнім, грубим, мужнім…

Вона або обурюється, або відповідає ще цинічнішими словами. Але якщо у чоловіка це часто просто грубі слова, то у жінок, що відкинули кокетство, за словами витончені брудно-сексуальні образи.

Якось після такої перепалки молода дівчина, «малолітка», що гралася зі мною у романтичне, культурне, інтеліґентне «кохання», а з іншим — в обмін цинічними репліками, попросила мене:

— Льонік, скажи Серьожці, хай він не матюкається.

Я відповів:

— А нащо ти його дражнила, розповідаючи про листування у тюрмі, про свою подругу — «колупалку»?

— Я ж не думала, що він матюкатись буде.

Серьожа у цей час похвалився якимось своїм досягненням, окресливши його рідкісним блатним словом (малолітки, та й дорослі жінки, люблять слухати яскраві описи статевих особливостей і чеснот своїх співрозмовників). Вона, прекрасно розуміючи, про що він говорить (а говорив він про рідкісне збочення — операцію фалоса, що змінює його «анатомію»), запитала скромним голосочком:

— Сергійчику, а що це означає?

Той став детально пояснювати, вникаючи у всі подробиці. Вислухавши його мовчки до кінця, вона налетіла на нього:

— Ах ти ж півень, козел, підар йо…!

До діалогу приєднався увесь етап, навіть конвоїри. Тільки коли на галас виглянув офіцер, конвоїри почали вгамовувати «ворогів».

Я з однією такою скромницею проговорив цілу ніч.

Потрапила у 16 років за хуліганство у дитячу колонію. Там познайомилась з лесбосом (дуже лаяла старих лесбійок, щиро ненавидячи за насильство над собою). Говорила розумно, чесно, з почуттям відрази до всякого зла. За національністю — литовка. Дізнавшись, що я українець, попросила, щоб заспівав їй українських пісень. Я попросив її заспівати по-литовськи.

— Я не знаю литовських. Давай по-російськи заспіваю.

І почалися одна за одною блатні сентиментальні пісні.

Усі ці блатні пісні чергувались із сентиментальними офіційними. Навіть матірні слова у її піснях втрачали свій грубий сенс, хоча й залишались брудно-сентиментальними. Прекрасні її пісні були не за змістом, а через силу почуття, з яким вона співала.