У карнавалі історії. Свідчення

Давати про когось позитивні відгуки я також не хочу, бо знаю з практики численних судів, що судді фальсифікують, перетлумачують на користь звинувачення будь-які відповіді.

Толкач взявся починати розмови на загальні теми, не записуючи моїх відповідей у протокол (я попередив, що говорю не для протоколу). Їм це було потрібно для запису на магнітофон.

Я пішов на ці дискусії, щоб хоча б що-небудь дізнатись про друзів.

— Леоніде Івановичу, за що ви так мене ненавидите? Я ж нічого незаконного не зробив, а у КДБ прийшов після XX з’їзду.

— Ні, я не вас особисто ненавиджу, а вашу гидку антирадянську організацію. Ви — всього-на-всього ґвинтик, що обслуговує організацію.

— Якби у вас була тільки ненависть, я б зрозумів: ми вороги. Але у вас стільки злоби, а ось це вже погано.

Він таки уважно читав мої статті! Знає, з якого кінця зайти, на що тиснути, щоб я засумнівався у собі.

— Ні. Злоби немає. Тільки ненависть до КДБ.

— Та ось ви і зараз дихаєте злобою, в очах у вас скажена ненависть.

Усміхаюсь.

— Я себе поважаю настільки, щоб не опускатись до злоби.

Так ось ми і філофствували щоразу. Нарешті, обоє почали нудьгувати. Я зрозумів, що нічого з нього не видобуду, він — те саме про мене.

Любив він докоряти мені за марксистське начотництво, догматизм, абстрактний гуманізм. Відчувалось, що вник у мої статті, пильно вчився на політзаняттях.

19 січня я отримав передачу від Тані.

Толкач дозволив написати листа:

— Ми ж люди, розуміємо, що важко вам без вісточки.

А я про себе подумав: хочуть вивудити щось з листа. А може, хочуть вивести з рівноваги смутком за домом, а листи його збільшуватимуть. Вони це практикують. (Віктора Нєкипєлова «випадково» зіштовхнули в коридорі з дружиною, аби пробудити сум, притамований волею. Трапляється, що люди здаються саме через сум за рідними.)

Але я відповів Толкачеві:

— Що ж, дякую за люб’язність.

Я написав Тані тільки про роботу над грою, про книжки. Важливо було показати, що я роблю саме те, що обіцяв, — працюю над тими ж темами. Це немовби натяк, що й усе інше на тих самих позиціях, свідчень не даю.

Толкач проглянув і почав розпитувати про слова, прізвища вчених. Я зрозумів, у чому небезпека. Вони скажуть, що я використовую кодові слова.

— Ви у дружини спитайте. Вона покаже підручники, книжки, над якими ми з нею працювали.

Було ясно, що грають якусь комедію, але так хотілося отримати бодай би одного листа…

На душі всі ці перші дні було добре. Спало почуття обов’язку, щоденна напруга, хвилювання через арешти. Політичні проблеми відійшли кудись на другий, третій план. Узагалі всі житейські проблеми. Залишились приглушені волею спогади, які прояснювала віддаль у часі й у просторі.

У дрібних побутових сутичках з наглядачами допомагало внутрішнє глузування з них. Вони думають, що жертва — я. Це частково правильно — я жертва режиму. Але ще більші жертви вони, жертви, що не усвідомлюють, наскільки жахливе їхнє становище нелюдів. Усвідомлення внутрішньої несвободи допомагає внутрішньому визволенню.

Я неточно назвав їх наглядачами. Офіційно вони називаються тепер контролерами, а тюрма — ізолятором. Увесь радянський гуманізм міститься у словах, за якими таїться будь-що, окрім гуманізму. Ось вони й міняють назви, слова, гуманізують їх або ж роблять жорстокішими.

Я поновив свої спостереження над словом у Шевченка. Взяв у бібліотеці його російські повісті, перечитав, дещо виписав. Повісті автобіографічні і тому вони є матеріалом, з допомогою якого можна перевірити спостереження над віршами.

Але настільки менший емоційний вплив Шевченка, що пише російською! Символи, образи ті самі, що й в українських творах, але мова послаблює їхню внутрішню емоційну насиченість.

Все-таки і російський Шевченко дуже допомагав. Допомагали також пісні. Слава Богу, не було однокамерників, і я міг співати, не обмежуючи себе, упівголоса. Зацікавлено заглядали і наглядачки. Але вони, мабуть, звикли до того, що українці співають у тюрмі. Оскільки тиша й самотність сприяли самоаналізу, я швидко переконався, що, вибираючи пісні, висловлював свій настрій. Коли я поринав у спогади (це звичайно було під впливом книжок), то співав головно українських пісень. Якщо настрій мій викликало теперішнє — сутички з начальством, допит, газетна стаття, — то співав я російських. Думки про майбутнє викликали то російські, то українські пісні. Мрії про волю викликали українську, думки про психушку — російські. На перший погляд, причина таких підсвідомих виборів крилася в тому, що мовою мого дитинства була українська. Але з найкращими спогадами юності були пов’язані російські пісні, які я співав в Одесі.

Одна за іншою пригадувалися відмінності в культурі наших народів.

В українців майже не було декадентів. Зараз майже немає українських анекдотів (а за давніших часів, та й років 20—30 тому вони були — щоправда, радше єврейські анекдоти, які розповідались по-українськи). Немає самвидавівських співаків. Майже немає блатних українських пісень (хоча в таборах у провінції розмовляють по-українськи). П’ють українці менше, матюкаються також менше.