У карнавалі історії. Свідчення

Федосенкова ненависть зросла через відчуття неповноцінності, через моє явне до нього презирство. Я свідомо не ображав його, не знущався з нього, але, мабуть, це якось проявлялось.

Наприкінці слідства він почав показувати своє ставлення до мене явно — погрозами, образами.

Федосенко любив розповідати про свої досягнення у розкритті справ про працівників гестапо, що переховувались у колгоспах, на заводах. Коли йому доручили якусь справу в Чернігівській області, він тут же похвалився переді мною. Ось, мовляв, які речі мені довіряють, а ви, бачте, за дурня мене маєте!..

Якось він почав хвалитись переді мною своїм знанням історії.

Я з невинним виглядом запитав у нього:

— Скажіть, а як називався договір з гітлерівською Німеччиною?

Він спробував ухилитися від відповіді. Після того, як я запитав це ще раз, роздратовано заявив:

— Ви не займайтесь демагогією.

— Ну, ось бачите, навіть вам брешуть про історію. І ви боїтеся потрапити на слизьке, виявити своє незнання.

Підчас обшуку у мене забрали дуже багато фотографій. Я не хотів, щоб фотографії використовувались для компрометування людей, тому записав у протокол допиту, що відповідатиму тільки на питання про громадських діячів і своїх родичів. Зокрема, я хотів з категорії «громадських діячів» усунути Суровцеву й Олицьку. Дуже мені не хотілось, щоб через їхні фотографії, знайдені у мене, у них робили обшук, допитували їх і т. д.

Але, звичайно ж, їм це не допомогло. Одного разу Федосенко, єхидно посміхаючись і наперед тішачись підготовленим ударом, запитав:

— Бабусь ваших уманських привезти на допит сюди чи вас повезти до них в Умань?

— Краще очну ставку провести в Умані. Може, проведете допит у Софіївському парку, де я випадково зустрів Суровцеву?

— Ну що ж, поїдете в Умань…

Запитували про фотографії Яна Палаха і Януша Корчака.

Про Палаха я записав, що це видатний національний герой Чехословаччини, який покінчив з собою самоспаленням, протестуючи проти окупації Чехословаччини. І тут же записав про Корчака — про те, що його спалили окупанти.

Федосенко радів, що я все-таки хоч щось записав у протоколі.

Але після обіду він мене знову викликав на допит і почав умовляти, щоб я змінив відповідь, викинувши слова про окупантів. Мабуть, начальство пояснило йому, що я використав допит для пропаганди і знущаюся з того, що кагебісти не знають історії Корчака. Йдеться ж не про антирадянщину, а про жертву німецького фашизму.

Коли я відмовився міняти свідчення, він порвав протокол і про Корчака більше не запитував.

(Історія з фотографією Корчака повторилась і на допитах у Тані: вона попросила повернути фото: «Його вже раз спалили, може, вже досить?» Фотографію так і не повернули.)

Одного разу допит було призначено на вечір. У кабінеті сидів прокурор з нагляду за КДБ і невідомий мені слідчий.

Ввели Віктора Б. Я зрадів живій людині. У Віктора був розгублений вигляд. Я радісно усміхнувся йому, намагаючись підбадьорити.

Зачитали його свідчення. Він посвідчив про те, який самвидав я йому давав, про те, що я був зв’язаний з Якіром, Григоренком, Світличним, Ніною Караванською.

Якіра й Григоренка він назвав «керівниками демократичного руху». Оскільки я не хотів давати жодних свідчень, брати участі в очній ставці, то свої заперечення я подав як запитання до Віктора.

— Хіба у демократичному русі є керівники, хіба самвидав — організація?

Віктор Б. і кагебісти ніяк не могли зрозуміти, чого я від них хочу.

Я пояснив:

— Ось посадять Якіра, і тоді твої слова стануть свідченням проти нього.

Я сподівався, що він натякне мені на те, як справи у Якіра — чи не посадили його?

Віктор Б. погодився (і я вимагав, щоб це записали до протоколу), що рух — не організація і що ніхто ним не керує.

Було ще декілька уточнень. Віктор зняв твердження про те, що я йому дав декілька найбільш кримінальних статей.

Кагебісти хотіли з його допомогою довести, що я брав участь у створенні програмних документів.

Згодом Федосенко сказав мені, що Віктор Б. ще раз змінив свідчення — на користь звинувачення.

Я не зводив з Віктора очей, усіляко намагаючись показати йому, що не зневажаю його, що готовий морально допомогти йому. До того ж, я сподівався, що він потім розповість Тані про мою тактику (раптом вони всім брешуть, що я даю якісь свідчення). Або хоча б зайде додому до мене і скаже, що я зовсім добре себе почуваю.

Коли кагебісти зрозуміли мою тактику, вони почали кричати, що я нахабно поводжусь, ставлю навідні питання, і чиню тиск на свідка.

— Ви чого це на нас не дивитесь? Ви гіпнотизуєте Б!..

(Вони знали, що я гіпнотизував людей у телепатичних експериментах.)

Я розсміявся з їхніх уявлень про гіпноз. Віктора вивели.

Потім, десь через місяць, якось я почув через двері, як з Віктором прощався його слідчий. З тону я зрозумів, що вони його приручили.[19]