У карнавалі історії. Свідчення

Я з ним багато сперечався про «закон», про його антилюдяність. Проте врешті-решт погодився з тим, що той закон — це все-таки краще, ніж коли немає будь-якої честі, моралі «бакланів» (хуліганів).

Віктор потрапив у тюрму КДБ як свідок у справі втечі його друга з табору особливого режиму. Товариш його перейшов декілька кордонів, добрався до Югославії. На югославському кордоні вбив декількох прикордонників.

Якось ми почули крики з дворика для прогулянок:

— Говорить радіо Пекіна. Радянські ревізіоністи ще раз зрадили справу соціалізму. Хай живе найбільш красне сонечко Мао Цзедун.

Віктор прислухався.

— Це він. Грає дурочку, тюльку жене. Хоче уникнути розстрілу.

Шарапов розповідав страшні речі про мораль табірного начальства, про порядки, про сексуальні паскудства начальників.

До мене Віктор сидів з Данилом Шумуком, учасником партизанського руху в Україні — проти фашистів і кагебістів. Шумук відсидів своє у Пілсудського, у гітлерівців, у Сталіна, а тепер знову сів за згадки про ті часи.

Сидів Віктор ще з одним «політичним», що втік в Туреччину. У Туреччині той засумував і повернувся додому. Тепер його звинувачують у «зраді Батьківщини».

З Віктором ми пробули не більше тижня, але зблизились надзвичайно. Я розповідав йому про самвидав, він мені — про табори, про декілька років волі. Відсидів він уже 16 років, залишалось — 8, якщо не накрутить собі нового терміну. Він хотів «зав’язати», мріяв жити біля нас, під Києвом.

Над нашою камерою сиділа Надійка Світлична[20]. Вона хвора на туберкульоз, постійно кашляла, і він закохався в неї заочно, з розповідей Шумука й моїх. Віктор постійно відповідав на її кашель, щось кричав їй у вікно. Вона стала його Вегою.

Ми майже не спали ці дні — «говорили за життя». Він не міг повірити, що мене відправлять у психушку:

— Та ти ж здоровіший за всіх, кого я знав.

Я сміявся з його наївності: кого цікавить стан моєї психіки?

Двічі мене викликали у кабінет начальника тюрми на бесіду з психіатром з Київської психіатричної лікарні ім. Павлова.

— Леоніде Івановичу, кажуть, що ви ненавидите лікарів, не вірите медицині?

— Це брехня з боку слідчого. Я вважаю, що лікарі на взірець професора Лунца з інституту Сербського — нелюди. Але я ніколи не поширював цього на всіх лікарів.

Психіатр поставила ще декілька питань: про психічний стан, про страхи, про причини, що підштовхнули мене до «антирадянської діяльності».

5 травня Віктора викликали на очну ставку з його другом. Прийшов він дуже пригнічений.

— Смертна кара йому забезпечена. Він мріє на прощання пристукнути хоча б одного кагебіста. Хвалить югославські тюрми для політичних: обжираються вони там хоч куди.

6 травня потягнули на допит і мене.

Федосенко зловтішно показав постанову про направлення на психіатричну експертизу в інститут імені Сербського у Москву. У постанові перераховувались імена людей, які згадували про мої «дивацтва».

Серед них було прізвище мого колишнього товариша Е. Н. Я про себе засміявся, пригадавши його моралістичну критику марксизму і демократичного руху, його промови про неминучість нашої «бісівщини».

Я давно казав йому про те, що позиція «моралізаторського песимізму» загрожує його власною зрадою. А він стверджував, що я прийду до «бісівщини» і до терору. І ось поки що здійснилось моє передбачення про аморалізм песиміста-моралізатора. Черга за мною… за «бісівщиною»!

Я написав заяву про те, що хочу пройти експертизу в Києві, бо тут майже всі свідки у моїй справі. Домагався також, щоб дружина призначила свого представника у експертизу (останнє передбачається навіть у Карно-процесуальному кодексі).

— Добре, я розгляну вашу заяву. Ідіть.

Я розказав про розмову Шарапову. Він, похмурий після вчорашньої зустрічі з товаришем, був вражений новою звісткою — ми так полюбили одне одного за ці дні. Він став гарячково збирати мені речі, подарував торбинку, всунув масло. Почав поквапно розповідати, як поводитись у вагоні поїзда, у пересильній тюрмі, щоб кримінальники не обікрали, не побили.

Я залишив йому список книжок, які відповідали його зацікавленням, адресу дружини — можливо, вона зможе прислати йому книжки.

І розпрощались — назавжди. Залишилась від нього квітка з кістки, яку він прислав Тані з табору. Квітка зека Шарапова у Парижі! Звуки ж які, слова — квітка, зека, Париж! Карнавал XX століття!

— Злодії тебе не зачеплять. Вони поважають політичних. А ось баклання… Вони боягузи, і ти покажи тільки, що не даси спуску, — відмахаються.

На прощання ми кашлянули нагору Надійці Світличній. Вона відповіла разом з однокамерницею.

Ми гарячково доказували невисловлене раніше, домовлялись про листування, коли в коридорі почувся крик: «Я не піду в психушку!» І ще щось. Знайомий голос, українська мова. Хто це? Мені здалося, що Василь Стус.

Вивели з речами. В боксі прошмонали. Зайшов Сапожніков.

— Ви нічого щойно не чули?

— Якийсь крик.

— Про що і хто?

— Не розчув, — навіщось збрехав я.

— Вірю. Ви ніколи не обманюєте.

Зайшов Федосенко з виглядом тріумфатора. Він ледве стримував радість під маскою холодного блюстителя закону.